— До бухарінської організації? Я чую щось подібне сьогодні вперше. Досі мене запевняли, що я таємний троцькіст.
— З того часу ми отримали докладніші матеріали про ваше опозиційне минуле. Ось документи, я сам допитував головних свідків, які вас звинувачують. Я знаю, що ви були головним представником Бухаріна на теренах України.
— Господи, як це прийшло вам у голову?
— Не прийшло в голову, а це є достеменний факт. Я сам вистежив організацію, на чолі якої ви стояли, та всі її розгалудження. Усі ваші спільники вже за ґратами.
— Громадянине слідчий, справа стає все фантастичнішою. Те що ви розповідаєте, нагадує байку.
— Байки, що їх змислили ви та вам подібні, привели нашу країну на край прірви. Але ми пильні й дамо собі з вами раду.
— Громадянине слідчий, я можу лише повторити те, що повторював уже десятки разів протягом слідства. Я не маю з усім цим нічого спільного.
Він узяв папери в руки:
— Коли подумаю про те, що тут є, і про невинну міну, за котрою хочете приховати свої злочини, я шаленію. Олександре Семеновичу, як довго хочете гратися з нами в цю гру?
— Це безнадійно, громадянине слідчий. Коли я був ще на свободі, мені було сказано, що не можна ознайомити мене з матеріалами звинувачення, доки не буду заарештований. Тепер я заарештований. Уже два місяці, як я під слідством. Був уже на трьох очних ставках. Але ж і досі мені не представлено жодного доказу моєї провини.
Ради Бога, що я зробив? Покажіть мені ваш матеріал.
— Це ми зробимо. Але я хочу дати вам ще один шанс. Якщо зізнаєтеся ще до того, як ми притиснемо вас до стіни, до того, як ми доведемо вашу провину через зізнання інших та через очні ставки зі свідками — ви поліпшите свою долю. Ось маєте папір та олівець.
Ідіть до своєї камери й напишіть на ім’я начальника Харківського ДПУ визнання своєї вини в подробицях. Якщо зробите це сьогодні, якщо завтра вранці я матиму його в руках, то у вас з’явиться шанс не лише вийти на волю, а й здобути більш високе становище, ніж ви можете очікувати. Ви людина талановита і можете посісти високе місце в радянській системі. Але за однієї єдиної умови, — що будете з нами щиро співпрацювати.
Я знову хотів сказати: «Мені нема чого повідомляти, отож нічого писати я не буду». Але не сказав. До кабінету зайшов конвоїр. Рєзніков подав йому папір та олівець й звелів мене відвести.
Наступного дня я використав той папір для написання великого подання до військового прокурора, в якому описав свою революційну біографію і намагався показати, якими безпідставними й незаслуженими були нападки на мене. Ввечері я пішов до Рєзнікова, маючи при собі папери.
— Чи написали визнання?
— Ні, я написав протест до прокурора проти методів слідства.
Резніков вирвав папір з моїх рук. Пробіг його очима й негайно подер. Блідий від гніву, він кричав на мене:
— Захотілося карцеру? Чи не думаєте ви, що ми будемо спілкуватися з вами в оксамитових рукавичках тільки тому, що ви іноземець? Прийде гірке розчарування. Знайдемо управу й на закордонних шпигунів. У нашій країні дійсними є лише радянські закони.
— Я звернувся до прокурора з питань дотримування саме цих законів у моїй справі.
Рєзніков схопив зі столу револьвер, підскочив до мене одним стрибком і затряс дулом прямо перед моїми очима. З його уст полинув потік брудної лайки, яку я просто не в змозі повторити. Зробив рух, ніби хотів схопити мене за горло. Але в останню хвилину стримався.
— Звинувачуваний, ви продовжуєте стверджувати, що невинуваті й не являєтесь бухарінцем?
— Так, стверджую.
— Тоді слухайте.
Він розгорнув папери й почав читати зізнання мого приятеля Рудольфа Андерса.
«…Познайомився я Олександром Вайсбергом у Берліні завдяки Каролу Франку, одному з лідерів німецької правої опозиції. У Радянському Союзі Вайсберг часто вів зі мною політичні розмови. Критикував політику уряду стосовно колективізації й регулювання обігу предметів першої необхідності. Виступав за цілковите скасування регулювання, тобто за поворот до вільного ринку ще в 1932 році. З своїх із ним розмов я мав враження, що він закінчений бухарінець. У всіх фундаментальних політичних проблемах він поділяє антипартійні й антирадянські погляди Миколи Івановича Бухаріна і намагався мене схилити до того ж. З усіх цих питань виступав проти політики партії та уряду. Я переконаний, що він керував антипартійною бухарінською групою в Українському фізико-технічному інституті…» — Звинувачений, чи вам цього досить? Чи маю читати далі?
— Прочитаю сам. Але я не можу повірити, щоб Андерс міг щось подібне написати.
Він перегорнув у мене перед очима протокол. Не було ніякого сумніву, що під ним стояв підпис мого приятеля Андерса.
— Олександре Семеновичу, даю вам ще один шанс. Я показав вам лише незначну частку наших матеріалів стосовно вас. Беріть папір та олівець, ідіть до своєї камери та пишіть усе те, в чому маєте зізнатись.
Зізнання мого приятеля Андерса вразили мене настільки, що спочатку я не міг на них реагувати. Механічно взяв папір і пішов за солдатом.
