Німецька комуністична партія за вказівкою Сталіна починаючи з 1929 року, провадила політику, яка призвела до катастрофи німецький робітничий рух і до перемоги фашизму. За цю політику пізніше російський народ і все людство мали заплатити другою світовою війною. Далекоглядні товариші з обуренням протестували проти цієї політики. Комінтерн охрестив цих єретикив правими опортуністами й бухарінцями. Однак, права опозиція в німецькій та інших партіях Комінтерну не мала жодного організаційного чи ідеологічного зв’язку з Бухаріним. Праві в німецькій партії підносили голос застереження проти курсу, що мав призвести до перемоги фашизму. Вони зовсім не торкалися російських справ на селі. Німецька партія виключила правих і продовжувала свою шалену політику. По всіх німецьких містах велася боротьба між комуністами й соціал-демократами, аж поки одні й другі після перемоги Гітлера не потрапили до концентраційних таборів. Чи права опозиція в німецькій партії була бухарінською? Кожен розумний чоловік, дивлячись не через окуляри схоластичної діалектики, повинен був протестувати проти політики партійного керівництва. Сам я ніколи не протестував, бо був би виключений із політичного життя. Багато членів партії інстинктивно відчували небезпеку, до якої вела їх політика партії, однак мовчали, аби уникнути виключення. В німецькому Рейхстазі будь-яку можливість утвореня демократичного центристського уряду було торпедовано з правої сторони — гітлерівцями, з лівої — комуністами. Вибори до Рейстагу відбувалися одні за другими. Тяжка господарська криза призвела до глибокої кризи німецької політичної демократії. Ситуація підштовхнула середину, що вагалась, до фашистського табору. Комуністи сподівались, що криза скінчиться революцією. А вона скінчилася приходом до влади Гітлера.
Двома роками пізніше Сталін та Комінтерн зрозуміли, якого пива наварили. Німецький робітничий рух перестав існувати. Тисячі людей було замучено до смерті в концентраційних таборах та в’язницях гестапо. В особі нових німецьких збройних сил виросла смертельна загроза для Радянського Союзу. Тепер уже й Сталін відступив. 7-й конгрес Комінтерну влітку 1935 року зробив висновки з нещасної політики і дав ті самі директиви, за які три роки тому представники німецької правої опозиції були витурені з партії. Сам я ніколи не належав до правої опозиції, але, як і більшість німецьких комуністів, поділяв погляди правих. У 1931 році також і Троцький у своїй чудовій пророчій брошурі прилучився до поглядів правих і зажадав підтримки уряду Брюнінга, аби в останню хвилину врятувати країну від фашизму. Вже тоді не було для кожної розважливої людини ніякого сумніву, що офіційна політика партії веде до катастрофи. Лише Сталін не хотів цього помічати.
Чи хто-небудь із тих, хто сидів у в’язниці, міг те все забути? Голод на селі, знищення робітничого руху в Європі, знищення решток внутрішньопартійної демократії в Росії? Чи диктатор хотів ліквідувати всіх, хто міг би нагадати його власні помилки? Дуже вже схоже було на те.
Але чи дійсно хтось хотів йому про те нагадувати? Чи не забули, або ще краще сказати, не придушили тієї пам’яті в собі? У Народному комісаріаті важкої промисловості та в інших державних установах мені часто доводилось зустрічатись із старими опозиціонерами, тобто людьми з оточення П’ятакова чи Бухаріна, і я знав їхні погляди.
З нашої свідомості витравили події 1931–1933 років. Ці події трактувалися як нещастя, подібне до стихійного лиха. Ми ніколи не могли подумати, що Сталін свідомо послав на голодну смерть мільйони. Хотів швидкої колективізації і не передбачив можливих наслідків. Хотів перемоги революції в Німеччині й не зміг передбачити перемоги фашизму. Відступив занадто пізно, але ж відступив.
Голод на селі він обминув на звітних зборах 1933 року. Тріумфальний похід фашизму по Європі, здавалось, буде затриманий повстанням народного фронту у Франції та Іспанії. Здавалось, що партія йде своєю власною дорогою. Колишні опозиціонери вже не намірялись підіймати колишні суперечки. Кинулися у вир великої творчої праці. Сприйняли самодержавство Сталіна як необхідне зло. Сподівалися лише, що разом із господарським розвитком країни в міру зростання багатства й добробуту Сталін сам поступово ліквідує свій деспотизм і поверне до демократії, принаймні в партії.
У країні не було ніякої опозиції, у усякому разі — організованої.
Жевріла лише глибоко прихована надія про повернення до свободи.
Всі намагалися триматися подалі від усякої політики та концентрували всю свою енергію на розв’язанні господарських завдань.
Навіщо диктатор наказав в середині 1936 року заарештувати сотні тисяч? Навіщо він зрадив революцію, понищив старих революціонерів у великих процесах? Яка небезпека загрожувала йому після перемоги на селі? Я не міг знайти відповіді на ці питання.
