Прийшовши до камери, я сів на ліжко й тяжко замислився. Мене огорнув великий неспокій, я не міг зосередитись. Так просидів без руху майже годину. Нарешті, відчинилася «кормушка» і наглядач уважно подивився на мене. Це був перший випадок, коли він сказав більше, ніж звичайно:
— Вам недобре?
— Навіщо питаєте?
— Спостерігаю за вами час від часу протягом двох останніх годин. Сидите весь час в одній і тій же позі й не рухаєтесь. Може, хочете трохи брому?
Його доброзичливість повернула мене до дійсності. Я випив брому. Пізніше я довідався, що то Рєзніков дав йому вказівку, аби спеціально за мною наглядав і доповідав йому.
Через годину було принесено суп. Я поставив його на столику, а сам продовжував думати. Що діється? І коли це все скінчиться?
Отже, попереднє слідство показало, що важливих звинувачень проти мене немає. Я ніколи не належав до опозиції і ніколи не був троцькістом. Вступив до австрійської партії ще до закінчення конфлікту з Троцьким. Я прийшов із соціал-демократії. Троцькізм на той час був ультралівим ухилом у комуністичному робітничому русі, і я йому не симпатизував. Був переконаний, що в Середній та Західній Європі соціалізм зможе перемогти лише за умови подолання фатального розколу в лавах робітничого руху. Це вимагало поєднання соціал-демократії з революційною робітничою ідеологією, а також тіснішого союзу робітничих комуністичних та соціалістичних партій Європи. Я поважав Троцького як блискучого публіциста й революціонера з власним характером. Але я не визнавав його політику як доктринерську, що не має жодного шансу опанувати соціалдемократичним робітничим рухом. Внутрішні проблеми російської революції були нам на Заході невідомі. Ми до пуття не знали, за що боролися між собою Сталін та Троцький. Без вагань ми голосували за резолюцію Центрального комітету партії, що схвалювала виключення троцькістів із Комінтерну. Ми не мали вибору, бо хто голосував проти резолюції, того просто виключали з партії. Для комуніста виключення з партії було найгіршою у світі річчю.
Коли я вступив до партії, саме починалася боротьба Сталіна з правим ухилом, який очолював Бухарін. Але в Росії на той час будь-яка опозиція була нелегальною. Бухарін уже не боровся за свої позиції. Партія боролася проти нього. Сам він мовчав. Про його погляди ми довідувалися лише з полеміки офіційної партійної преси, скерованої проти нього. Пізніше, в часи інтенсивної колективізації, партійне керівництво змусило сільських комуністів до політики, що знищила фундамент російського землеробства. Мільйони селян загинули з голоду в 1931–1933 роках. Сільські комуністи, принаймні деякі з них, подавали голос перестороги, але кожного, хто намагався показати згубність партійної лінії на селі, виключали з партії як правого опортуніста, тобто бухарінця, й засилали на Північ. Зовсім небагато часу знадобилося для того, аби примусити комуністів-аграрників замовкнути. Не стало хліба. Селяни лежали безпомічні у своїх халупах, опухлі з голоду, нездатні до праці. Але партійне керівництво продовжувало надсилати реквізиційні загони, щоб конфіскувати останній, десь закопаний пуд збіжжя. Комуністи з міст досить швидко зрозуміли справжнє становищі на селі, лиш не мали відваги для того, аби сказати правду. Поволі Центральний комітет втратив будь-який контроль над розвитком подій. Сталін знищував кожного, хто намагався донести до нього правду, незалежно від того, чи йшлося про реальне становище в Німеччині, Китаї чи українському селі. Комуністи навчилися мовчати, і диктатор втратив усі джерела правдивої інформації. Не рахуючись ні з чиєю думкою, він ішов далі шляхом, що вів до катастрофи. Відступив лише тоді, коли катастрофа вже настала. Результатом його політики на селі було 11 мільйонів селянських трупів. Сільське господарство втратило більшість поголів’я худоби. Коней залишилося ледве 17%, свиней та овець менше 10%. Чисельність великої рогатої худоби зменшилась до чверті своєї попередньої кількості. Найкращі господарі країни, які протестували проти непосильних податків, були заслані в тундру як куркулі, хоча в переважній більшості випадків вони були не куркулями, а середняками або бідняками. Кожен у країні знав, що сталося. Кожен у ті роки голодував і кожен мовчав. Спочатку ще велися розмови між близькими приятелями, пізніше, коли розпочалася «велика чистка», жодного слова про політику вже не можна було почути навіть у розмовах між близькими людьми.
Чи були бухарінцями всі ті, хто брав участь у цій політиці, протестуючи проти неї тільки в глибині душі? Звичайно ж, ні. А Микола Іванович Бухарін застерігав проти неї заздалегідь. Але його голос дуже швидко замовк. На пізніших пленумах Центрального комітету він уже, так само, як і всі інші, славив мудрість улюбленого вождя.
Якщо назвати виважену політику на селі бухарінською, то в глибині душі я завжди був бухарінцем, хоча формально ніколи не належав до жодної бухарінської організації, бо такої просто не існувало.
