Захмелілий від влади, Давидович почав порушувати засади радянських адміністративних взаємовідносин. Головним пунктом оголошених Сталіним у 1932 році з метою підвищення продуктивності праці «шести пунктів» була так звана «єдиноначальність». За кожне завдання мала відповідати лише одна людина. Кожен мав лише одного безпосереднього начальника. Робітник — бригадира, бригадир — керівника відділу, керівник відділу — головного інженера закладу, а той останній — директора. Згідно з тими засадами, директор не повинен був давати робітникові завдань, окрім службового ланцюга. Давидович свідомо порушував це правило. Він намагався налаштувати рядових керівників інституту проти наукових керівників лабораторій і тим самим посилити свій вплив. Керівники лабораторій — талановиті науковці — були для нього занадто незручними. Він шукав серед асистентів інституту людей, які б його підтримували, щоб зробити швидку кар’єру. Так, через голову керівника лабораторії низьких температур професора Шубникова, він звернувся до асистента Юрія Рябініна й дав йому безпосередньо завдання для виконання секретної військової тематики. Робота над військовими замовленнями завжди користувалася в інституті пріоритетом у порівнянні з роботами, що мали чисто науковий характер. Дослідне виробництво інституту було невеликим, станків, верстатів, приладів, кваліфікованих робітників завжди не вистачало. Кожен керівник лабораторії повинен був планувати справедливий розподіл цих допоміжних ресурсів між роботами за різними темами. Як тільки Рябінін, не питаючи свого шефа Шубникова, хотів усе підпорядкувати роботі, про яку Шубников не знав, останній запротестував у директора й заявив: «Я ладен узяти на себе відповідну роботу та зробити все, щоб довести її до кінця якомога швидше, але я повинен знати, про що йдеться. Неможлива ситуація, коли в моїй лабораторії господарює один із моїх асистентів, а я навіть не знаю, що він робить, і не можу проконтролювати роботу». Власне, такий протест Давидович і хотів спровокувати. Він хотів довести групу наукових керівників до того, щоб вони вчинили дії, які можна було розцінити як боротьбу проти військових замовлень. Він провокував Рябініна до зухвалого ставлення до свого шефа й підтримував його в цьому. Те ж саме він чинив і в інших лабораторіях. Наслідком таких інтриг став цілковитий параліч наукових досліджень в інституті.
Певного дня Давидович прийняв пропозицію одного досить посереднього працівника інституту провести дослідження, що, буцімто, мають важливе значення для оборони країни. Льва Давидовича Ландау, найавторитетнішого теоретика країни, було запрошено, як експерта. Ландау провів теоретичні обчислення й дійшов висновку про негативний результат. Незважаючи на це, Давидович віддав розпорядження виконувати роботу. Ландау запротестував, оскільки така робота коштувала дуже багато грошей. Дарма, Давидович хотів продемонструвати, як він турбується про оборону країни.
У кожному радянському інституті, на кожній фабриці, в кожній установі існував таємний сектор. Мав він подвійну функцію.
З одного боку, контролював політичну лояльність усіх працівників означеної організації й складав для ДПУ відповідні довідки, а з другого, — наглядав за виконанням військових замовлень. У вогнетривких сейфах того таємного сектора зберігається, наприклад, мобілізаційний план. Кожен працівник, який хотів брати участь у роботах для військового відомства або мати доступ до таємної кореспонденції, мав бути «просвіченим». Це значить, що таємний сектор складав для ДПУ довідку про таку людину й отримував згоду на допуск її до секретних робіт. Усі провідні науковці інституту мали допуск до таємних робіт. Мав його й Шубников. Таким чином, не було жодної причини для того, щоб Давидович обминав Шубникова й через його голову видавав вказівки його асистентові Рябініну. Він зробив те лише з метою посіяти незгоду й ослабити авторитет восьми керівників лабораторій, у яких він вбачав своїх ворогів.
