Щоденно відбувалися нові інциденти. Нарешті, надійшла й моя черга. В інституті я мав незалежне становище — був керівником будівництва дослідної станції для охолодження до низьких температур. Цей науково-технічний комбінат мав служити безпосередньо потребам промисловості. Будівельний майданчик знаходився на відстані 20 кілометрів від інституту. Як начальник будівництва, я формально підлягав директорові інституту, але реально я отримував накази безпосередньо з Народного комісаріату важкої промисловості в Москві. Будівництво мало окремий рахунок у банку. Лейпунський дав мені повну самостійність. Іноді ввечері, під час наших з ним розмов, я інформував його про хід будівництва. Часом він давав мені дружні поради, іноді звертався до Центрального комітету, коли якась радянська інстанція нас кривдила. Після того, як я зміг організувати видання фізичного журналу, в інституті про мене склалася думка як про гарного організатора. Якщо поставала якась складна проблема організаційного характеру, викликали мене, навіть якщо та справа знаходилася зовсім поза сферою моєї діяльності.
Коли з’явився Давидович, я зробив візит ввічливості й розповів про призначення нового комбінату та стан справ у будівництві й монтажі устаткування. Незабаром справа дійшла до конфлікту. Дуже важко було отримати станки. Я енергійно пробивав у Москві питання про виділення нам восьми токарних та фрезерних станків і отримав їх. Адміністративний апарат інституту складався з поганих працівників і не зміг з достатньою наполегливістю представити московському начальству потреб інституту. Вони пожадливо й заздрісно дивилися на мій станочний парк. І тут Давидович показав, на що здатен. Він просто завимагав, щоб я віддав ті станки інститутові. Це означало, що через кілька місяців, коли треба буде запускати дослідну станцію, я мав знову поїхати до Москви за новими станками, причому не було ніякої гарантії, що я їх отримаю. Якщо ж станція не запрацює, то відповідатиму за це я. Природно, що я запротестував. Давидович послався на військові потреби, і мій протест нічого не дав.
Давидович був лінивим. Він ніколи не завдавав собі клопоту продумати щось до кінця й потім крок за кроком знаходити необхідні засоби. Він просто командував і коли щось не було зроблено, то перекладав провину на інших. Мене він побоювався, бо бачив, що я часто буваю в Москві та що урядовці Народного комісаріату мене поважають. Він вирішив усунути мене з моєї посади і почав всіляко цькувати.
Було багато причин для тертя. Я поставив собі за мету зробити адміністративний апарат дослідної станції, по можливості, мінімальним. Тримав усього вісім чоловік у своїй конторі, у той самий час, як в інституті під керівництвом Давидовича на такій самій роботі сиділо тридцять душ. Я намагався своїх людей, якщо тільки це дозволяв закон, краще оплачувати, але й вимагав від них повновартісної роботи. Давидович мусив неодноразово вислуховувати в Москві неприємні для себе порівняння з дослідною станцією. Він будував гараж на території інституту, а я будував гараж в ДСГО на ту саму кількість автомашин. Будівництво інститутського гаража обійшлося в 87 000 карбованців, тоді як наш коштував лише 30 000.
Давидович шаленів. Хотів змусити й нас до марнотратства. Зажадав від нас створення в ДСГО таємного сектора, запровадження посади звільненого партійного секретаря й підсилення охорони.
Проблему охорони, щоправда, придумав не він, а ДПУ. Охоронні залоги були хворобливим наростом на тілі радянського господарства. Охорона становила найчисленішу категорію робітників у державі. Гадаю, що в Радянському Союзі охоронців було більше, ніж металургів і шахтарів разом узятих. Наш інститут кілька років пильнував лише нічний вахтер і більш ніхто. Це виводило ДПУ з рівноваги. Вони неодноразово намагалися змусити нас до зміцнення охорони в УФТІ. Коли ж Лейпунський і пізніше його наступник Гей від цього відмовились, гебісти пішли на хитрощі. Вони послали своїх людей до інституту і вкрали кілька інструментів. Наступного дня вони викликали до себе директора Гея, і зробили йому зауваження з приводу недостатньої пильності й на доказ показали вкрадені речі. Скоріше за все, ті речі принесли їм їхні інститутські агенти. Зрештою, вони зажадали такого штату охорони, на утримування якого інститут мав витрачати 8 000 щорічно. Для того, щоб вкрасти устаткування на таку суму, злодії мали заїхати до інституту на вантажному автомобілі. Охорона коштувала більше, ніж могла принести користі. Попередній директор зміг втлумачити це гебістам. Тоді вони висунули інший аргумент. В інституті ведуться таємні роботи.
