— Алексе, якщо сьогодні не підеш, то тебе навіть можуть заарештувати, а в кращому разі ти будеш депортований із країни. Той конфлікт не буде вирішуватися в Харкові. Останнє слово матиме Центральний комітет у Москві. Немає жодного сенсу демонстративно триматися осторонь зборів. ДПУ розцінить це як провокацію, а Давидович тільки цього й чекає. Не роби йому цієї приємності.
Я послухався, пішов на збори і при голосуванні підняв руку, голосуючи за резолюцію, що засуджувала Кореця. Я ще й зараз, коли пишу ці рядки, палаю від сорому. За всі часи мого перебування в партії та Радянському Союзі я не здійснив більш ганебного вчинку і добре це усвідомлюю.
Арешт Кореця фактично поставив нашу групу поза законом. Усі ходили пригнічені, ніхто не відважувався сказати що-небудь відверто. Давидович тріумфував. Але наукова робота була паралізована.
Я сам поінформував про це високі інстанції в Москві. Моя інформація була прийнята, але нічого не було сказано про те, яке буде рішення. Минув місяць, потім другий. Давидович набрався відваги й усунув мене з посади. Я мав якісь справи в Москві й зібрався туди поїхати. Давидович не дав мені дозволу на виїзд, якщо я не дам йому слова честі, що ні з П’ятаковим, ні з будь-якою іншою високою посадовою особою в Москві не буду говорити про справи в інституті.
Я не дав йому такої обіцянки і відмовився від поїздки, але зателефонував до Москви та проінформував про справи людей в Народному комісаріаті. Через тиждень Давидович призначив нового керівника Дослідної станції. Я продовжував роботу. Якось пополудні, коли я саме повернувся з будівельного майданчика й відпочивав, до кімнати вбігла сяюча теща:
— Алексе, чи ти знаєш, хто повернувся?
— Я нічого не знаю.
— Корець!
— Його звільнили вранці за вказівкою з Москви. Значить, він усе ж таки шпигуном не був. У партійній організації декому буде соромно. Загальний настрій повернувся проти Давидовича. Центральний комітет виявився сильнішим від місцевого ДПУ.
Через декілька місяців Центральний комітет усунув Давидовича. Лейпунського було відкликано з Кембриджа й призначено директором. Я набрався сміливості й вирішив залишитися в країні. Була осінь 1935 року. Влітку, будучи за кордоном, я, було, вирішив полишити Радянський Союз. Потім змінив свій намір і пізніше дуже про це шкодував.
Ото й уся історія конфлікту в інституті. То було моє перше зіткнення з ДПУ. З того часу харківське ДПУ започаткувало течку «УФТІ» і течку «ВАЙСБЕРГ». З тієї хвилини до арешту мене вела пряма дорога. Гебісти не могли мені вибачити своєї поразки в інститутському конфлікті.
…Упродовж наступних допитів Рєзніков намагався примусити мене охарактеризувати конфлікт в інституті як змову контрреволюційної групи, спрямовану на саботаж військової тематики. Я опинався, як міг. Він кричав і шаленів. Наказував будити мене по шість разів упродовж ночі. Допитував мене по вісімнадцять годин без перерви. Я не здавався. Якось у п’ятницю ввечері він звелів мене відвести не до камери, а до лазні. Підлога там була волога й зовсім не було де сісти. Я провів там чотирнадцять годин. У кутку лежала дошка й я ліг на неї. У суботу мене викликав Рєзніков й запитав, чи я, нарешті, збираюся зізнаватись. Коли я відповів відмовою, він знов відіслав мене до лазні. Тим часом дошка зникла, а води було на сантиметр. Я мав надію, що на ніч повернуся до камери, бо в неділю допитів не було, але помилився. Мене було забрано аж у понеділок уранці. Лягти я не міг, щоб не підхопити запалення легенів. У понеділок мене напівмертвого припровадили до Рєзнікова. Він був у доброму гуморі:
— Що з вами, Олександре Семеновичу, чи не захворіли?
— Ні, я лише простояв 40 годин у лазні.
— Як це? Хіба в суботу вас не повернули до камери?
— Ні. Я стукав безперервно й намагався звернути на себе увагу наглядачів. Але вони казали, що не мали стосовно мене ніякого наказу.
— Слушно, я зовсім забув. Прошу вибачення.
Натурально, бандит вчинив це свідомо. А тепер ще й насміхався.
Він так і не зміг змусити мене до зізнання щодо змови проти військової тематики. Тоді почав з іншого боку:
— Перейдемо до ваших приятелів. Усі вони люті вороги. Візьмемо, наприклад, Льва Давидовича Ландау. То є явний ворог народу і троцькіст. Сподіваюсь, що ви заперечувати не будете.
Я промовчав.
