Справа Рожанського була більш складною. Він був старим революціонером. У ході процесу над румунськими комуністами на початку двадцятих років його було заарештовано. Він стійко переніс тортури сигуранци й після закінчення покарання втік до Радянського Союзу. Тут він спочатку відігравав досить значну роль, але в 1925— 1927 роках симпатизував троцькістській опозиції. Деякий час займав посаду політичного інструктора при Харківському НКВС і дуже добре розумівся на внутрішньому механізмі таємної поліції. Але говорив про це мало. Видно було, що його пов’язує військова дисципліна цієї організації. З ліквідацією опозиції його поступово понижували в посаді, аж поки він не став начальником відділу кадрів в одному з харківських трестів. Звідти й забрано було його до в’язниці.
Я так і не зрозумів, у чому ж його звинувачують. Говорив він про це дуже туманно. Ніколи не запевняв про свою невинуватість.
У провину йому ставили лише розмови, в тому числі й розмови про розмови інших осіб. Про якесь конкретне звинувачення не йшлося. Однак Рожанський чомусь вважав, що звинувачено його слушно. Його позиція в камері була типовою позицією людини, відданої партії, урядові, соціалізмові. Він вважав само собою зрозумілим, що й у своїй теперішній ситуації він повинен боронити радянську владу.
На третій день він запитав мене про мою справу. Я розповів йому все. Він запитав:
— У чому ви зізналися?
— А ні в чому. Бо нічого лихого я не зробив.
— Не розумію. Яку частину звинувачення ви визнали?
— Я ж вам кажу, що цілковито ні в чому невинуватий.
Вони обидва засміялися, після чого до розмови встряв Дейнін.
— А хто тут винний? Може, я?
— Я цього не розумію, — звернувся я до Дейніна. — Чи не хочете ви сказати, що визнали фальшиві звинувачення?
— Звичайно, а як можна інакше? Звідси ще ніхто не виходив невинуватим.
Я глянув допитливо на Рожанського, ніби просячи його про пояснення. Він почав:
— Скажіть, Олександре Семеновичу, як довго ви сидите?
— Більше трьох місяців.
— І досі такі наївні?
— Я зовсім не розумію ваших слів. Що мають спільного моя невинуватість і моя наївність?
— Олександре Семеновичу, — продовжував Рожанський, — ви ж доросла людина. Невже ви вірите, що ми вчинили злочин проти радянської влади?
— Судячи з того, що ви розповіли мені, не вірю.
— А тим часом і Дейнін, і я повністю підтвердили всі звинувачення.
— Так, але навіщо ви це зробили? Хто вас примушував до того, щоб визнавати щось, що не є правдою?
Рожанський глянув на Дейніна й повів у мій бік поглядом та кивнув головою з таким виразом, ніби хотів дати йому зрозуміти, що я не сповна розуму.
— Товаришу Рожанський, поясніть мені, що тут діється. Навіщо дорослі люди, такі як ви й товариш Дейнін, зізналися в злочинах, яких не здійснювали?
— Чи вам того й досі ніхто не пояснив?
— Ні, я сидів один.
— Я забув про це. Особисто я вважаю своїм партійним обов’язком робити все, чого вимагає від мене слідчий.
— Рожанський, ви збожеволіли! Визнати те, що не є правдою?
— Як давно ви в Радянському Союзі?
— Шість років.
— Шість років ви у нас. Будучи партійним, ви дотримуєтесь буржуазної концепції правди та брехні, позбавленої всякого сенсу в застосуванні до наших відносин. Але я не хочу дискутувати з вами на цю тему. Зрештою, то ваша справа. Мене лише дивує, як слідчий міг терпіти вашу позицію.
— А що він міг зробити? Я просто відмовлявся підписувати все те, що не відповідало правді.
Обидва витріщилися на мене з щирим подивом. Потім Рожанський повів далі:
— Олександре Семеновичу, я не знаю, як поводять себе слідчі з іноземцями. Радянський же громадянин не міг би просидіти й двох місяців, не зізнавшись.
— О Господи, але ж я не маю в чому зізнаватись! Візміть це до уваги.
— Ви говорите, немов дитина. Хто з нас має в чому признаватись? Існує певна політична необхідність, і партія має право вимагати від її членів підпорядкування цій необхідності.
Я відчув, що голова мені замакітрилась. Нарешті я натрапив на позицію російських товаришів, знану мені з великих процесів і зовсім для мене незбагненну. Спочатку мені здалася, що Рожанський мене просто розігрує. Але коли я глянув йому в очі, то зрозумів, що він говорив щиро.
— Товаришу Рожанський, ви вважаєте, що член партії зобов’язаний підписуватись під абсолютно неправдивими речами?
— Я вважаю, що громадяни комуністи мають підпорядковуватися на кожному етапі політичної боротьби вимогам цієї боротьби.
— Усе це, як на мій розум, дуже узагальнено. Як я маю зізнатися, що був шпигуном, коли я ним не був? Що матиме з того партія?
— Ви не повинні казати, що були шпигуном. Судячи з усього того, що ви мені розповіли, слідство цього від вас не вимагає. Ви повинні мати настільки загострений слух, аби вчути, чого саме потребує від вас слідчий. І повинні це визнати, не доводячи діло до того, щоб з вас робили шпигуна.
— Усе, що ви говорите, є чистісіньким божевіллям. Мені бракує інших слів, щоб усе це охарактеризувати.
— У такому разі давайте не будемо говорити на цю тему. Скажу лише, що слідчий недовго терпітиме вашу позицію.
— А що він може зробити, коли я не підкорюся?
