— Олександре Семеновичу, ніхто з нас достеменно не знає сенсу того, що зараз діється. Вся стара гвардія революції винищена. Зараз майже нікого немає на волі з тих, хто перед 1917 роком належав до партії. Ліквідовують не лише тих, хто належав до опозиції, не лише прибічників Троцького, Бухаріна, Зінов’єва, але й усіх партійців з великим стажем, усіх старих революціонерів, усіх колишніх меншовиків та соціал-революціонерів. Коротше кажучи, усе, що мало політичне обличчя та пам’ятало дореволюційні часи. Неначе пройшло країною стихійне лихо. Чи питаються урагану, звідкіля він прийшов та куди йде? Чи дасть він вам відповідь? Ні, можете лише принишкнути, щоб не бути зметеним. Буря ламає і вириває старі дерева з корінням, лише трава витримує. Вона похилиться, а потім знову підведеться. Я раджу вам похилитися.
— Добре, але кому слугує той ураган?
— Цього не знаю. Можна лише сподіватися, що той, хто йде на чолі, бачить мету. Можливо, колись усі її побачимо, якщо перед тим не згинемо. Гадаю, що ми маємо підкорятися нашим обов’язкам.
Обов’язкам щодо руху, і обов’язкам щодо нас самих.
— Чому щодо нас самих? Чому ми маємо ганьбити себе в ім’я мети, якої не знаємо?
— Олександре Семеновичу, ви боретесь за честь мундира, прибули до нашої країни з поняттями, що не відповідають нашій епосі.
Так міг чинити Фердінант Лассаль, коли дозволив румунському бояринові застрелити себе, аби порятувати гонор аристократки. Ми уявлення не маємо про буржуазний гонор. Знаємо лише мету, мету остаточну.
— Але ж, саме тієї мети я й не бачу.
— На повороті доріг ми втратили її з очей, але Сталін знає, де вона знаходиться. На наступному повороті ми побачимо її знов.
Я мовчав і дивився на цю людину. Він був худий як кістяк.
Напевне, хворів на сухоти. Було малоймовірно, що він переживе ув’язнення й ще раз побачить цю мету. Здається, він відгадав мою думку, бо підвівся й сказав:
— Олександре Семеновичу, можливо я сам і не доживу до звільнення. Але відчуття того, що я повністю присвятив своє життя справі, яка була провідною зорею моєю молодості і що навіть найтемнішої ночі я не дав збити себе на манівці, дає мені спокій. Мета боротьби була варта того, щоб протягом багатьох років мільйони найкращих людей різних народів присвятили їй своє життя. Варта вона й того, щоб заради неї загинув такий собі Рожанський. Олександре Семеновичу, ваша позиція не має сенсу. Ми занадто слабкі, щоб пливти проти течії. Каміння, яке несе потік, змете нас, якщо ми спробуємо це зробити. Піддайтесь течії і ви знайдете спокій. Можливо, колись досягнете спокійного берега.
Він ліг знову. Я нічого не відповів. Мав відчуття, що після розмови з Рожанським у моїй свідомості затуманилися ясні й прості поняття добра і зла, правди і брехні, а також їх виміри. Я навіть почав сумніватися в слушності своєї позиції. Розумів, що в моїй ситуації немає нічого гіршого. Боронився від отрути, яка його словами капала по краплі до мого мозку. Однак, упродовж наступного тижня я відчув, що його вплив на мене сильніший за мою власну волю.
Двома днями пізніше мене викликав Рєзніков. Був він у доброму настрою.
— Ну, як почуваєте себе в новому оточенні?
— Дякую, набагато краще.
— От бачите, ми зовсім не якісь потвори. Маю сподівання, що й ви перестанете знущатися з нас. Ми маємо врешті дійти згоди й довести вашу справу до кінця.
Він узяв декілька аркушів паперу.
— Повернімося ще раз до справи Андерса. Ви зізналися, що висловлювали перед Андерсом бухарінські погляди.
— Ніколи я того не визнавав!
— Олександре Семеновичу, чи хочете нас знову провокувати?
Чи гадаєте, що ми все стерпимо? То є чистісінька правда, що ви провадили ті розмови з Андерсом. Це підтверджує Андерс та й ви самі раніше в тому зізналися.
— Я визнав, що розмовляв з Андерсом і що критикував деякі установи нашої держави. Я заперечую, що моя критика мала контрреволюційний зміст та якийсь зв’язок із Бухаріним.
— Значить, ви все придумували самі? Ні Лейпунський, ні Бухарін не давали вам жодних директив?
— Не давали.
— Чи знали Бухаріна?
— Бачив його кілька разів у Народному комісаріаті. Зрештою, він був нашим безпосереднім начальником.
— Хто познайомив вас із Бухаріним і за яких обставин?
— Лейпунський відрекомендував мене Бухарінові. Було це влітку 1931 року. Ми пішли до Бухаріна щоб дістати дозвіл на заснування журналу, присвяченого проблемам фізики в Радянському Союзі.
…Я прибув до Радянського Союзу навесні 1931 року. Тоді праці російських фізиків друкувалися в основному в іноземних часописах, у першу чергу — в німецькому журналі «Zeitschrift fur Physic».
