— Товаришу Вайсберг, я чую це вже десять років. Те ж саме каже нам кожен промовець з агітпропу на кожних зборах. Але спочатку нам казали, що маємо виконати п’ятирічний план і тоді матимемо все необхідне, будемо жити з прибутків великих заводів і жити добре. Але поки ми виконували цю п’ятирічку, вони приготували іншу. Її також виконали, а жити стало ще гірше, ніж перед обома п’ятирічками. Я розумію, що ми маємо витрачати багато грошей на інвестиції. Але ж ми вже повинні були б мати прожиток із грошей, заінвестованих у минулі десять років. У 1931, 1932 та 1933 роках я не міг купити за свій заробіток і п’ятої частини того, що міг купити впродовж 1924, 1925 та 1926 років. Щось тут не так, справи йдуть усе гірше.
Я подивувався тому, як цей робітник ясно бачить ситуацію.
В минулі роки мені часто доводилося розмовляти з пролетарями.
Дуже часто доводилося чути гіркі скарги, але ніхто не аналізував ситуацію так гостро, як Дейнін. Можливо, всі думали так само, як і він, але уникали на цю тему висловлюватись. Здається, в’язничні камери в Радянському Союзі є єдиним місцем, де ще можливі вільні дискусії.
Після вечері наглядач повів нас до туалету. Дейнін пішов першим і швидко повернувся. Рожанський і я повернулися пізніше. За цей відрізок часу Рожанський встиг повідомити мені впівголоса:
— Олександре Семеновичу, будьте обережні. Не ведіть розмов з Дейніним. То людина непевна.
— У якому сенсі, я вас не розумію?.
— Я не маю доказів, але переконаний, що то шпигун НКВС. Я в цих справах маю дуже великий досвід, навіть інстинкт, котрий мене рідко підводив.
— Але ж зрозумійте, я не контрреволюціонер. Що може довідатись від мене шпигун? Я не веду контрреволюційних розмов.
— Товаришу Вайсберг, ви наївні й не знаєте відносин у нашій країні. Такий агент повинен доставити матеріал своєму шефу. Якщо такого матеріалу не буде, то він його придумає. Просто спотворить ваші відповіді так, що вони наберуть контрреволюційного забарвлення.
— Він може це вчинити навіть без розмов зі мною.
— Але без розмов з вами він не знайде за що зачепитись. Зрештою, робіть, як знаєте, але ж у ваших власних інтересах бути обережним.
Я довго розмірковував над цією розмовою з Рожанським. Я все ще не міг позбутися враження, що саме Рожанський виконує в нашій камері якісь завдання слідчого. Його особисте ставлення до «правдивості» зізнань залишалося для мене незрозумілим. Людина та була, однак, відмінною від пересічних людей. На його висловлювання наклали відбиток минулі переживання і певний тюремний невроз.
Мої підозри почали поволі згасати. Після того ж, як він застеріг мене стосовно Дейніна, він покорив мене повністю. Я почав шукати інше пояснення його поведінки. Можливо, він боявся агента Дейніна та його доносів слідчому? Можливо, саме з цього приводу хотів перед НКВС створити враження своєї суперлояльності? Однак, ця теорія не могла бути цілковито переконливою. Іноді він говорив з явним релігійним фанатизмом. Дивився на мене як на ворога, що підіймає руку на все найсвятіше. Людина не може маскуватися до такої міри, тим паче, маючи такий сильний темперамент, як у Рожанського.
Тієї ночі я довго не міг заснути. Мій мозок гарячково шукав орієнтації. Що діється? Чи дійсно Дейнін є агентом? Чи дійсно Рожанський його боїться? Навіщо йому треба було розігрувати комедію? Адже міг зачекати, поки Дейнін засне й відверто зі мною поговорити. А до цієї пори не вчинив жодної такої спроби. Можливо, він боявся мене так само, як і Дейніна? В атмосфері НКВС втрачалося відчуття дійсності. Навіть там, на волі, після великих процесів люди вже не розуміли, хто є переслідуваним, і хто переслідує. Щось подібне мало місце й тут. З іншого ж боку, Дейнін розмовляв так, що наче нічого не треба було тут боятись. Чи, може, його покривала домовленість із слідчим?
У мене розболілася голова. Я вже не знав, що й думати. Ясно було одне: Рожанський був мені симпатичним. Була то людина сильного темпераменту, а такі не бувають шпигунами. Що ж до Дейніна, то я його просто не терпів.
Я пролежав кілька годин, коли зауважив, що й Рожанський не спить. Він встав, підійшов до мене й сів на моє ліжко. Ми почали розмовляти пошепки.
— Товаришу Рожанський, Дейнін спить. Прошу, скажіть мені, чи ви справді вірите в те, що сказали мені позавчора?
— Так, безперечно. У цих справах я ніколи не жартую.
— Добре. Але скажіть, Бога ради, який сенс має складання фальшивих зізнань?
