Ясно було, що як тільки будьоновці виявлять рух повстанців і заатакують їх, маючи ще дотого сильну артилерію, може скінчитися трагічно. Зваживши це, Чорний Ворон із своїми трьомастами на конях і тачанках перший заатакував ворожу дивізію в руху і, стягнувши на себе всю увагу близько двох тисяч кінноти, повів її, відступаючи з боєм, в протилежний від маршу повстанців бік. Хмара, по прибутті зв'язка від Блакитного, поспішив услід за степовиками й переконавшись, що вони щасливо пройшли дальше в степ, повів свій загін в цьому напрямку. Десь у цій місцевости було чутно густу гарматню стрілянину. По дорозі зустрівся з полком будьоновців, що удвічі переважав силою чорнолісців. Під його нападами маневрував пару годин, відбиваючись, аж поки скрився в розумієвські ліси. Увечері прийшов на цей хутір. Застав тут п'ять будьоновців — кубанських козаків, які утекли з частин, щоб приєднатися до партизанів. Оповіли, що ця сама дивізія розгромила повстанців у Лебединському лісі. Багато порубала.
Сьогодні мала бій з якимсь відважним партизанським загоном; як здогадався Хмара з оповідань, був це загін Чорного Ворона. Оточений дивізією в маленькому лісочку серед степу в кількох кілометрах звідсіль, загін Ворона геройсько боронився.
Всі атаки «засоромлених» і роз'юшених будьоновців були відбиті з величезними стратами в людях і конях. Тоді вся дивізійна артилєрія відкрила по тому кружлячку молодого ліса гураганний вогонь, змішавши його з землею. Партизани вискакували гуртками, кидалися назустріч будьоновським лавам і гинули в рукопашному бою, дорого продаючи своє життя. Кількагодинний бій з Чорним Вороном коштував червоних третину складу дивізії. Триста вороновців полягли всі до одного. Як оповіли будьоновці-кубанці, не багато довелося червоним і ранених партизанів добивати — самі себе добивали на очах ворога.
Забравши тільки своїх ранених, покинувши навіть убитих, дивізія пішла дальше. Будьоновці поспішають на врангелівський фронт, де має розпочатися генеральний наступ.
З розсвітом поїдемо оглядати місця бою. В лісовій хатині нараджуємося — що робити дальше?
Місцевість на полудневий захід стала широким шляхом, що ним пересуваються з фронту на фронт червоні частини. Нема що — мусимо нападати на тих, стримувати їх рух і допомагати тим другому ворогові. Треба розіслати розвідників, щоб висвітлювати пересування частин, щоб довідатися, яким духом віє від червоних, що йдуть з того фронту, де б'ється наша єдина надія — наша армія.
Хмара висилає своїх звідунів окремо. Закликаємо з Чорнотою трьох хлопців й дві дівчини до другої хати, випросивши з неї господарів. Розкладаєм на скрині мапу.
— Треба розвідати силу і боєздатність червоних частин, які з'являться на шляху між Шполою і Єлісаветградом, напрямок, що ним якась частина іде і місце де може зупинитися наніч. Нас будете шукати в селах попід лісом, а удень — в лісі.
Визначуєм зв'язкові пункти і напрямок кожного розвідчика. Відповідні документи кожний мав. Ми не в'язалися тим, що розвідчики отримували завдання і виправлялися одночасно. Всі ті люди були вже добре знані, крім Олі, що перейшла до нас від степовиків, — за неї говорила рекомендація Житкевича. Кожний із них твердо знав, що в разі «всипки» мусить вмерти. Кожний був свідомий, що колиб і був здібний зрадити, попавши в руки ворога, то це його не вирятує.
Важливе завдання — розвідати настрій частин і добути безпосередні вістки з фронту. Раджу хлопцям, щоб, кому буде зручніше — вступив добровольцем до переходячої частини і побувши в ній два-три дні, вивідав що треба.
Оля іронічно посміхнулася:
— Не багато довідаються. Це завдання я беру на себе. Відвідаю якийсь штаб, погощу там добу...
— Це не так легко. Штабовці обережні...
— О — не журіться цим, — робота для мене знайома. Неначе згадавши щось, дівчина усміхнулася очима і крайчиками уст якось дивно «зловіще», а в кожному разі злорадно.
Взявши десяток козаків, відпроваджуємо з Андрієм розвідчиків за ліс. Оля йшла до міста Ново-Миргорода, що через нього йшов найбільший рух частини. Пославши наперед двох козаків, щоб поглянули, чи нема під лісом яких заблуканих будьоновців, іду з нею в потрібному напрямку, обговорюючи ще по дорозі справу. Була спокійна, як би йшла от-так собі, на прохід. Питаю її, як уявляє собі гостину в большевицькому штабі. Засміялася.
— Я, бачите, «дружина червоного командира, що пішов з таким чи ще там яким полком на петлюрівський фронт і не дає про себе вісти». Хіба ж не маю права попитувати за своїм коханим «оборонцем совітів»?! Може хто знає, що з тим полком і де він, бо хочу відшукати і стати добровольцем поруч свойого чоловіка. Полків я маю про запас декілька.
Ну, а з такою справою куди ж краще удатися, як не до якогось штабу?!
Та це не все. Ваш брат, особливо військовий — свиня! (Вибачте за вираз, пане осауле!). В кожному штабі знаходиться не один охотник потішити солом'яну вдовичку і хоч на якийсь час заступити їй чоловіка. І погостять гарненько, і підночувати запросять.
Засміялася знову з тією злою ноткою:
