В цей час недалеко міста вибухнув на залізниці стовп вогню і на мить освітив три постаті, що бігли до нас навпростець через обстрілюваний із гармат терен. То наші «підривники» висадили місток.
Петренко, наче пригадавши щось, свиснув до Отаманенка, який виряджав до Чорноти кінного зв'язкового.
— Хай захоплять із собою тачанки з вибуховим!
— Ідемо, хіба, Юрко, до Дніпра — мости направляти — ні? Ти по цьому щось трохи письменний?
— Підпалювати — чомуб ні — доводилося... Та маємо-ж «заприсяженого» піротехніка. Як заложить міну — той підпалить сам.
— Так-так, тільки залізних мостів два і не близько один від одного. Соловієві один можна буде подарувати. Того хлібом не годуй — лиш давай мости «направляти». Щоб його по дорозі гранатою не накрило. Обернувся отаман у бік, звідкіль мали надбігти підривники.
Коло Петренкового коня замаячіла постать курінного Мамая. За ним надійшов Василенко, який по обняті Петренком командування бригадою став курінним 1-го куреня. Моє місце — осаула того куреня — було при ньому; але що Василенко був переконаним піхотинцем і не хотів сісти на коня, а я — навпаки, то й витворилася така «ситуація», що коли положення не примушувало мене злізти з свого «сірого», я, з призвичаєння, тримався Петренкового стремена.
Отаман нахилився до Мамая:
— Залишаєтеся за мене. Я з кіннотою їду до Черкас. Як ті дурні перестануть стріляти — підведете бригаду під саме місто і стійте в бойовому ладі. Хто зна ще, як там скінчиться. Щоб черкасці ще не дістали поза вуха, як у місті жидівськими хатами займуться. Твій осаул, — обернувся він до Василенка, — поїде зо мною. Хай хтось із старшин заступить, як буде треба.
Василенко тільки махнув рукою і зневажливо тріпнув мойого сірого по хряпах.
Над'їхала кінна сотня і дві тачанки з піроксиліном та толем. Надійшов, задоволене посвистуючи, Соловій з товаришами.
Розтягнувшись рідкими двійками, рушаємо до міста. В Черкасах лунала ще стрілянина, рідкі вибухи ручних гранат. Чорнота «маневрує» і веде сотню через «точки», на яких тільки що вибухнуло гарматнє стрільно. Кругом на полі — блиски розривів. Нарешті «довгоочікувана» граната, коротко завивши, тріснула десь посеред нашої колони. Почувся храп зляканих коней.
Андрій стримав коня і обернувся на сідлі:
— Багато втовкло?!
— Чижові коня вбило, самого контузило видно, бо лається і загикується! — Відрапортував підскочивши чотовий 2-ої чоти.
— Хай бере сідло на плечі і йде назад! Передай бунчужному — кулеметні тачанки — на боки! А ті з «балабухами» — п'ятьдесять кроків від останньої двійки! Одна від другої — теж на п'ятьдесять! Руша-а-й! Як попаде у піроксилін — не одному коневі хвоста обірве... — кивнув до Петренка вже в руху.
За Дніпром сіріло. Над Черкасами знеслася луна кількох пожарів. Спалахнула якась заграва і над Дніпром в напрямку моста, а одночасно донеслася звідтіль приглушена віддаллю густа стрілянина і рев пароходних сирен. Гармати з бронеплавів замовкли, а за хвилину стріляли вже десь в іншому напрямку.
Петренко, як і завжди при великому задоволенні, голосно ляснув язиком та пальцями і витягнувся у сідлі.
— Чорний з полтавцями нижні мости підпалив! Якби ще Голий здогадався загородити дорогу на верхній — гут-бай, товарищі! — Усіх в Дніпро заженем!
Під мостом виїжджаєм на дорогу. Двійки стягаються. Перша ізкакує з коней і відтягає набік трупи двох повстанців. Один з косою на держаку, рушницю другого забрав видно товариш, що покинув, кілька кроків дальше, держак від коси. Саму косу відв'язав і забрав — за косу тепер господареві не легко.
На вулицях, попід плотами і стінами, трупи червоноармійців та жидівських «ополченців». У декого голова відділена зовсім від толуба, — то робота «косарів». На передмістях, заселених українцями — тиша. Хати причаїлися, прислухаючись крізь темні вікна, що діється.
В центральних дільницях — ярмарок. Повстанці, п'яні перемогою, виспівували й вигукували, не звертаючи уваги на шрапнелі, що почали розриватися над містом. Бронеплави знову стріляли в цей бік. Кулеметна стрілянина на Дніпрі стихла. Горіло кілька жидівських хат і совітських установ, кидаючи червоні відблиски на обличчя і лискучі коси повстанців. Коло державних складів і склепів розділювали по мішках і пазухах «воєнну здобичу»: сіль, цукор, махорку, сірники, мануфактуру, скіри, цвяхи, — усе те, що село колись купувало у місті, продаючи там хліб і чого не мало тепер, віддаючи його задурно державі. Біля будинку міліції — стрілянина. Замкнулося там кількадесять червоних, що не вспіли утекти. Роз'юшена юрба атакувала вже двері й вікна, кидаючи до середини намочені у нафті шмати. Оборонці спочатку завзято відбивалися — вбили і ранили кількох селян, та видно були вже «приглушені» кинутими у вікна бомбами. З будинку вилітали крики ранених.
