Гетрренські загарбники з криками вискочили з-за пагорбів і помчали поміж деревами, розбившись на групи. Вони їхали на величезних чорних конях зі шкіряними ковдрами замість сідел. У варварів були кремезні тіла й масивні руки, суцільні м’язи, а коли вони кинулися в атаку, то дико завили, щоб викликати жах у супротивника. Чоловіки мали густі бороди і довге чорне волосся, а поряд із ними їхали жінки з такою ж зброєю. Їхні підбиті хутром шкіряні шоломи були прикрашені відшліфованим камінням.
На чолі нападників неслася жінка з квадратним обличчям і лютими очима. Вовча шкура на її плечах розвівалася позаду неї, коли вона, нахилившись уперед, скакала на своєму чорному коні. У руках жінка тримала довгий, забризканий плямами засохлої крові вузлуватий дрючок із заокругленим кінцем, схожим на деформовану голову дитини. Її кінь форкав так, ніби й сам жадав кровопролиття.
У деяких Гетрренів з боків були прилаштовані димучі кошики, наповнені смолою і хмизом. Плетені відра спалахували полум’ям, коли загарбники розмахували ними, несучись галопом до стін частоколу. Охоплені полум’ям кинуті кошики вгатили в стіну, розбризкуючи смолу і розносячи вогонь. Деякі Гетррени не вили, а несамовито реготали.
Кловус і його жерці поквапилися до храму, де вже була Нере у своєму коричнево-зеленому каптані, з міцно стягнутим ззаду волоссям, змащеним олією. Настав час їм зайнятися своєю роботою. Усередині храму на тлі покрученого блискавкою дерева мерехтіли двері заклинання, бо за ними нетерплячий божок ставав більшим через небезпеку для свого народу, ставав сильнішим, ніж будь-коли, вимагаючи, щоб його випустили. Кловус відчув, як енергія божка наростає до точки кипіння, і зрозумів побоювання Нере, що істота може вийти в них з-під контролю. Але вони об’єднали свою магію, спрямовану на те, щоби встановити зв’язок із божком. Він відчував їх з-поза дверей заклинання, прислухався до них. Підкорявся їм.
Кловус зосередився і відчув, як зв’язок із божком зміцнюється, відтак повернувся до найближчого ур-жерця.
— Накажіть сторожі відчинити ворота — широко відчинити!
Ошелешений жрець лише моргнув.
— Вони відмовляться, жерче. Місто атакують!
— Якщо вони не хочуть, аби божок пробив собі шлях крізь стіни, нехай краще дадуть йому вихід.
Жрець кинувся виконувати наказ.
Охоплені панікою городяни побігли до храму, голосно повторюючи:
— Почуй нас, убережи нас!
Кловус побоювався, що божок викосить їх та розкидає, залишаючи храм. Якщо так, міркував він, то сутність просто вважатиме їх додатковими пожертвами для збільшення своїх сил, які вона використає задля знищення ще більшої кількості варварів-загарбників.
Дикунські крики та виття продовжували лунати за межами міста. Бронзовий дзвін монотонно бив. Із кожним наскоком на стіни Тамбурдина, з кожним криком за містом захисний божок ставав усе лютішим, усе охочішим захищати свій народ, своїх шанувальників... своїх творців.
Кловус відчував зв’язок із розгніваною сутністю. Одна Нере і справді була занадто слабкою. Ур-жерці, які ще залишилися поруч, відступили в більш безпечне місце — до дерев’яних стін храму. Один із них стояв біля величезного вирізьбленого золотого ведмедя, наче люта тварина могла його захистити.
— Пора! — сказав Кловус.
— Пора, — погодилася Нере і підвищила голос, звертаючись до дверей заклинання. — Почуй нас, убережи нас. Захисти Тамбурдин! Ти — наш божок. Ми — твій народ.
Брама замерехтіла, засвітилася.
— Виходь і зроби те, для чого тебе створили, — наказав Кловус.
Вони розчахнули двері заклинання і звільнили божка. Сутність постала перед ними зі свого кишенькового всесвіту, невидимого простору між тут і там. Керований двома могутніми жерцями, випущений у світ божок вирвався назовні, аби зробити одну-єдину річ.
Кожен божок набував тих рис, яких потребували його люди. Тамбурдинське божество зародилося в дикій первісній місцині, йому поклонялися люди, які жили і помирали, оточені лісами. Тому божок став масивним клубком звіриної люті, що увібрав у себе ознаки найстрашніших лісових хижаків, став бурею кривих кігтів і пожовклих ікл, хутра і шипів, що спліталися воєдино, коли божок роздувався і рухався вперед. Він світився десятками пар жовтих очей, наче зграя вовків, яка ввижається поза колом світла від багаття. Він нісся уперед на гострих копитах нестямного оленя, на могутніх лапах величезного ведмедя. Він періщив блискавкою, збивав з ніг ревом зимового вітру, який міг виривати дерева з корінням.
Сутність ринула до дверей храму. Кловус і Нере використовували всі свої сили, щоб керувати божком і змушувати його зосередитися на битві.
На вулицях люди розбігалися навсібіч. Дехто з них, опинившись на шляху атакуючої сутності, був розтоптаний, розірваний на шматки вибухом цього первісного хаосу. Божество пролетіло через місто Тамбурдин і кинулося крізь широко відчинені ворота, сторожа та солдати ледь встигли відстрибнути з його шляху.
Кловус кинувся слідом за божком, волаючи Нере:
— Хутчіш!
