—
Вони повернулися до табору вночі, втомлені й голодні. Сидячи біля багаття, вони їли нашвидкуруч приготовану їду, Шадрі дістала трикутний синій кристал, який знайшла на металевому дереві.
— Ти знаєш, що це, Тоне? Літери збереглися, проте я не можу їх прочитати.
Лютий узяв кристал і заходився крутити його в руках.
— Маги Лютих використовували такі кристали для запису історії.
Несподівано він натиснув гострим кінцем кристала на передпліччя, розрізаючи шкіру. Темна кров хлинула, наче чорна олія у світлі полум’я від багаття. Він занурив пучки пальців у кров і провів смугу по передній частині гравірованого кристала. Коли ж він підніс його до вогню, то танцююче полум’я заіскрилося і світло проникло в кров, яка активувала шари літер, впечатаних всередину кристала. На землі з’явилися чіткі світні символи, створені магією, вогнем багаття і кров’ю Тона.
Шадрі захоплено засміялася.
— Хотіла б я знати, як це робиться.
— Хтось написав розгорнуту хроніку міста і зберіг її тут. У ній розповідається про те, як це місто розвивалося упродовж багатьох століть, його населяли Люті, що походили від Сут... першої коханки Кура. — Він підняв очі, повільно зітхнув. — Це було одне з великих угруповань на тій війні. Містяни жили собі прекрасним життям, їхнє місто було захищене стінами із накладеними на них заклинаннями, а потім прийшли армії ворожих Лютих, нащадків Раан, іншої коханки Кура.
Тон поглядом простежив за сяючими буквами, що розлилися по землі.
— Облога тривала два століття, місто захиріло і перестало існувати. В останній битві жителі міста випустили магію з колодязя — резервуара в осерді міста.
— І що сталося? — запитала Елліель.
— Місто загинуло. Цей літопис написав один із останніх Лютих, який вижив, після того як багато їх загинуло, а решта втекли. Деякі Люті занурилися в магічний сон у горах. Це явно було вже наприкінці воєн.
Шадрі шкодувала, що вчасно не подумала витягти свій записник і записати всі ті слова, що їх читав Тон. Колись, можливо, вона матиме час перекласти всю хроніку з його допомогою. Він міг би навчити її мови Лютих. Ще так багато всього треба зробити і дізнатися!
Тон повернув кристал Шадрі, і Елліель перев’язала його передпліччя, хоча рана вже майже загоїлася. Хоробра заговорила тихо, схилившись до його блідого обличчя.
— Ти сам брав у цьому участь?
Він похитав головою.
— Ні, ці події сталися давно, але значно пізніше від того, коли мене поховали під горами, де лежить дракон.
— А чому тебе хтось туди запроторив? — домагалася Шадрі. — Це була тюрма чи ти був таємною зброєю? Для застосування на крайній випадок?
— Таємною зброєю? — Думка, здавалося, його здивувала. — Мені потрібно це з’ясувати, — сказав він. — Але можливо, що ми вже запізнилися.
Її крихітка-ска летіла ввись, ширяючи на вітрах, нестримно радіючи свободі вільного польоту. Небо — це ціле королівство, і молода пташка-рептилія хотіла всього його дослідити через свій зв’язок із Ґлік, зв’язок частково сердечний, а частково магічний.
Знову відчувши свою цілісність, дівчина перейняла у своєї пташки те саме відчуття дива від погляду на пагорби і гори, рівнини та ріки, чисті озера, навіть старі бойові шрами від воєн Лютих. Вони поєдналися.
Тепер, покинувши гори, Ґлік стояла на вкритій травою рівнині, упершись руками в боки, обличчя звернене вгору, і просто дивилася на маленьку цяточку, якою була Арі — її нова дорогоцінна супутниця. Істота темно-синього кольору ширяла відкритими просторами й нічого не боялася, проте ніколи не зникала з поля зору. Ґлік знала, що Арі її не залишить. Зв’язка дружби могла розтягнутися, ставши довгою й тонкою, однак ска залишиться з’єднаною зі своєю людською партнеркою і завжди повертатиметься.
Дівчина й сама могла відчути радість Арі, коли та ковтала літаючих жуків на обід. Ґлік сміялася, бігаючи далеко внизу серед буяння трав і високих будяків. Вона не могла бачити безпосередньо очима пташки-рептилії, проте, коли Арі повернулась, легенько сівши на її плече, Ґлік могла переглянути зображення в комірці «сльоза матері». А поки їй залишалося просто уявляти, що бачить її партнерка.
Такої красивої пташки, як Арі, Ґлік ще ніколи не бачила, хоча всі Утауки думали так про своїх супутників. Її темно-сині лусочки мерехтіли проти сонця, наче сапфіри, а на тлі лусочок оперення було довгим і пухким, таким же ніжним, як материнський поцілунок і колір чистого неба. Коли Ґлік уперше взяла в руки пташеня, вона подумала, що Арі — жива коштовність...
Під час спуску зі скелястих гір Ґлік загорнула яйце у складки тканини біля грудей. Вона спускалася стрімкими скелями, знаходячи опори для рук, уступи і нарешті вузьку козячу стежинку, що привела її до річки, яка текла в ущелині внизу. Усю дорогу інші ска кружляли над її головою, спостерігаючи, схвалюючи.
