Хребет Дракона полностью

— Так добре, — відповіла Тафіра, — але тобі ліпше забратися звідти.

Побачивши два довгі ножі в її руках і бойовий молот у Колла, Покл відбіг подалі, проте зупинився там, звідки міг спостерігати за ними.

— Я завжди думала, що Ласіс оберігатиме нас обох, — сказала Тафіра Коллу, і її обличчя потемніло. — Тепер для захисту в тебе є лише я, і запевняю — я можу це зробити.

На серці Колла потепліло.

— Я думав, що це я повинен тебе рятувати.

— Ти вже давно це зробив, у моєму селищі. Я хочу віддячити за добро.

— Як?

Тафіра взяла довгий ніж у праву руку, урівноважила руків’я, а потім блискавично кинула. Довге лезо зробило два оберти в повітрі і застрягло по саму гарду в м’якій помаранчевій м’якоті гарбуза.

— Отак, — вона кинула ніж, який тримала в лівій руці. Він просвистів у повітрі й ударив з такою силою, що не лише лезо увіткнулося глибоко у м’якуш, а й руків’я розкололо шкірку гарбуза. — І так.

— Вражаюче, — сказав Колл, усміхнувшись, і ці слова були щирими. — Ми скоро будемо готові до війни з гарбузами.

Її спідниці зметнулися, коли вона пішла витягати ножі.

— Я можу використовувати їх і для патрання ворога.

— Де ти цього навчилася? Ти тренувалася?

— Я тренувалася, відколи переїхала до Нортерри. Не минає й дня на кухні, аби я не кинула кухонний ніж у пацюка, щоб проткнути його в кутку, де, він думає, я його не побачу. — Її губи вигнулися. — Усі на кухні мене бояться.

— А я тебе люблю, — сказав король, — і радий бути під твоїм захистом. Сподіваюся, Люті теж тебе боятимуться.

Після того як Колл почув розповіді Покла й дізнався про зниклого Хороброго, у його серці поселився гнів, охоплений яким він складав плани своїх подальших дій. Час від часу Ласіс згадував про ненависть, яку всі Хоробрі відчували до ішаранців через давно винищену колонію Хоробрих. Дуже давно Хоробрі оголосили «війну помсти», яка переходила від одного покоління до іншого.

У той час Колланан думав, що триматися за таку сліпу ненависть упродовж багатьох століть було марною справою, проте з огляду на те, що Люті з такою легкістю накоїли в Лейк Бакал, і знаючи, що Люті планують зруйнувати світ, бо минулої бійні було не достатньо... так, тепер Колл розумів цю ненависть. Він сам оголосить свою війну помсти. У цьому не було жодної логіки, лише емоції, підживлені кров’ю, вогнем та кригою.

Тафіра зробила крок назад, стала перед іншим гарбузом і блискавичним стрімким рухом кинула обидва ножі одночасно. Вони встромилися на відстані менше сантиметра один від одного, і Покл, спостерігаючи за нею здаля, тихенько пискнув від здивування.

— Ми можемо захистити себе, кохана, — сказав Колл. — Але просто чекати тут, аби стати жертвами, сподіваючись на те, що ми зможемо захистити свої будинки та людей тоді, коли станеться напад, — цього недостатньо. Я ніколи не вважав, що цього буде достатньо.

Тафіра дістала ножі, подивившись на нього; вона збиралася витерти помаранчеві сліди гарбуза на спідниці, але натомість кинула ножі більш звичайним способом, один, а потім другий. Вона не схибила жодного разу.

— У всьому королівстві народ виготовляє зброю, укріплює оборону. Лорди-васали зводять високі стіни. Бувалі солдати тренують новачків.

Покл зблід, але й розлютився. Він випалив:

— Треба напасти на них і вбити за те, що вони вчинили в Лейк Бакал! Має бути спосіб це зробити!

— Я й сам найбільше цього хочу, хлопче. — Колл недбало змахнув своїм молотом, відчув його силу, його смертоносну вагу, яка відтягувала руку. Він пам’ятав, як багато разів їхав на бій, високо тримаючи свою зброю. І як він, замахнувшись молотом, пригинався до спини коня, трощачи захищені шоломами голови ішаранських воїнів.

Колл прийняв рішення, повернувся до дружини і твердим голосом мовив:

— Ми мусимо діяти. Крижаним Лютим байдуже, що ми існуємо. Вони не вважають нас живими, мислячими істотами. — Він стиснув зуби. — Але я не дозволю їм нехтувати мною, і я не чекатиму, поки вони зруйнують світ. Ми повинні дати відсіч, повинні змусити їх подумати двічі.

— Ти хочеш відкрито протистояти їм? — Тафіра витягнула ножі з гарбуза. — Знайти Лютих і напасти? Вони, ймовірно, винищать нас.

Колл вгатив краєм молота по долоні.

— Ми маємо постояти за себе, навіть якщо зазнаємо поразки. Бо якщо люди сидітимуть склавши руки і нічого не робитимуть, якщо ми будемо тремтіти, скиглити і благати, то нас переможуть. Вони прийдуть сюди, хай би що ми робили. Вони захлеснуть нас. Краще дати їм привід задуматися.

Покл мав наляканий вигляд, однак обличчя Тафіри стало рішучішим.

— Так, а здатися — це ще гірше. — Вона кинула ножі ще раз і прикінчила ворожі гарбузи. — Та все ж, чи розумно провокувати Лютих? Ти знаєш, наскільки вони могутні. Хіба не повинні ми залишити їх у спокої, поки є така можливість?