Чуток про війну ходило все більше, тож люди почали накопичувати врожай у льохах та зерносховищах. Король Колланан видав постійно діючий наказ про придбання будь-яких надлишків врожаю і подальше його зберігання в прохолодних сухих сховищах під замком Феллстафф.
Королева Тафіра будувала свої плани по-іншому. Вона попросила Покла супроводити її до однієї з ринкових площ, де придбала три такі великі гарбузи, що ледве могла обхопити їх руками. З одного боку вони були м’якими, вже починали гнити. Фермер сподівався продати
Тафіра заплатила срібну монету за всі три, навіть не торгуючись. Для фермера це була неймовірна сума. Покл був вражений.
— Але, пані, є ліпші гарбузи. Я міг би допомогти вам вибрати.
Фермер цитьнув на нього:
— Королева так вирішила, хлопче. Не сперечайся з господинею замку.
Покл почав заїкатися.
— А-але я просто запропонував...
— Інші не такі великі, Покле. Ці нам якраз підійдуть, — сказала Тафіра, не пояснюючи, для чого. Натомість вона наказала йому допомогти фермерові завантажити гарбузи у його віз, аби відвезти їх до замку. — Постав їх у дворі біля стайні. Саме там вони мені знадобляться.
Колл сидів у своєму кабінеті при відкритому вікні. Скоро з півночі поповзе глибокий, різкий холод, тож він хотів подихати свіжим повітрям, поки ще можна було ним насолоджуватися.
Сидячи за своїм столом, шкодуючи, що поруч немає Ласіса, який допоміг би йому з цією роботою, він проглядав журнали звітів із восьми повітів. Колл не мав доказів, що відданий йому Хоробрий був убитий, але відчував серцем, що Ласіс вирішив протистояти Лютим і зазнав невдачі...
Він повернувся до паперової роботи. Шахти в горах мали постійний наказ видобувати якомога більше залізної руди, і Колланан доручив усім ковалям зосередитися на куванні мечів, щитів, нагрудних пластин, шоломів. Мисливці та звіролови подвоїли свої зусилля для отримання теплого хутра. Пастухи стригли овець і доставляли великі тюки шерсті для виготовлення товстих ковдр та одягу. Однак, згадуючи Лейк Бакал, він сумнівався, що будь-яке лезо, щит чи ковдра могли би захистити тих людей від неприродного холоду, що насунувся на них. Колл заплющив очі, усе ще відчуваючи пекучі сльози, коли думав про маленьку ручку дитини в снігу, білі пальці, що стиснули вирізьблену дерев’яну свиню...
Тафіра з’явилася на порозі, вбрана у довгі барвисті спідниці, з кількома браслетами і квітчастими стрічками, які нагадували їй про Ішару. У руках вона тримала два довгі ножі.
— Чоловіче, ходімо зі мною у двір. Я хочу тобі дещо показати. — Її глибокий голос звучав напружено, а акцент став помітніший — ознака того, що вона рішуче налаштована. Королева тримала в руках ножі з невимушеною легкістю. — Це може здатися тобі заспокійливим, а може налякати. — Її темні очі блищали. Тафіра навмисне прибрала загадкового вигляду.
Такий її настрій Колл бачив і раніше.
— Твоє товариство в будь-якому разі набагато цікавіше, ніж ці журнали, серденько.
Її обличчя померкло, вона відвела очі.
— Будь ласка, більше не називай мене так. — На її старому сільському діалекті «серденько» було словом, яким вона називала їхню доньку Джакі.
Колланан похитав головою, наполягаючи на своєму.
— Я все одно буду називати тебе серденьком, тому що ти
Після недовгого мовчання Тафіра відповіла із сумною посмішкою.
— Я приймаю твоє пояснення. — Вона повернулася до дверей, потім зробила паузу. — Візьми свій бойовий молот. Він може знадобитися.
Він подивився туди, де на чільному місці над каміном висіла його стара зброя. Колл давно не торкався молота. Ця зброя з довгим держаком та масивним набалдашником, загостреним з одного краю, створила йому страхітливу репутацію під час ішаранської війни.
Можливо, інший король виставив би таку зброю у великій залі, щоб нагадувати всім відвідувачам про його спадщину героя війни, проте Колл ніколи не покладався на своє минуле, ніколи не прикрашав своїх історій і не намагався змусити людей боятися його. Молот був частиною цієї спадщини. Він не міг її стерти, проте не відчував потреби нею вихвалятися.
— Візьми свій молот, — повторила Тафіра. — Довірся мені.
Довірившись дружині, він підійшов до стіни і зняв зброю з кріпильних гачків. Молот був важким, водночас страхітливим і заспокійливим.
— Я сподівався ніколи більше його не використовувати.
— Я й сама багато на що сподівалася, — мовила Тафіра. — Ти вже давно втілив мої сподівання, проте Люті можуть спробувати все це в нас забрати. Ми маємо не дати їм це зробити. — Вона ступила до зали. — Ходімо, Покл уже мав розставити гарбузи.
У дворі хлопець приставив вертикально три величезні гарбузи до зовнішньої стінки стайні. На той час фермер зі своїм возом уже покинув замок.
— Тут, пані? — запитав Покл. — Чи ви хочете, аби я поставив
