Одного разу на темній міській алеї — назви міста вона не пам’ятала — вона билася з трьома розбійниками, що хотіли вбити купця, якому вона служила. Елліель тоді було лише шістнадцять років, проте вона вже пройшла всю необхідну підготовку й тренування, займаючись із самого дитинства в поселенні Хоробрих. Один із головорізів тримав смолоскип, інші двоє були з ножами. Швидка, мов блискавка, юна дівчина гукнула купцеві, щоб той тікав, і він накивав п’ятами, у паніці рохкаючи, як порося. Елліель кинулася на трьох нападників. Першим же ударом вона перерізала одному з них горлянку, а другому спочатку врізала ногою і кулаком, а потім заколола ножем. Однак третій притис палаючий смолоскип до її руки, розмазуючи смолу по рукаві. Вогонь охопив її куртку, але вона спершу вбила третього грабіжника, а вже після того загасила полум’я на собі.
Саме тому в неї на руці був воскуватий шрам від опіку. Тепер вона це згадала.
Елліель повернулася до їхніх кімнат, де на неї чекав Тон. Ці кімнати належали Ласісу, і Елліель відчувала тут присутність зниклого Хороброго. Хоча перший Хоробрий Колланана жив у Феллстаффі багато років, його кімната була вельми аскетичною. На кам’яних стінах висів лише прапор Нортерри, жодної іншої прикраси. У кімнаті були умивальник, шафа, ліжко, яке було завеликим для однієї людини, проте Елліель і Тон почувалися в ньому затишно, пригортаючись одне до одного.
Коли вона увійшла до кімнати, Лютий із подивом посміхнувся їй. Підійшовши ближче, він провів пальцями по її коротко стриженому волоссю.
— Оце так несподіванка. Для мене ти все одно вродлива, але це інша ти. Мені так подобалося, коли твоє волосся падало навколо мене, як вогненна повінь.
— Тобі доведеться змиритися зі мною такою.
— Я зроблю все можливе, — засміявся він і поцілував її.
Вона протягнула руки, щоб обхопити пальцями його потилицю, погладжуючи довгі темні пасма, схожі на розплутані шовкові нитки.
— Але ти, будь ласка, не обстригай своє чудове волосся.
— Ми повинні насолоджуватися одне одним такими, як ми є. — Він почав роздягати її.
Радість і енергія наповнили її, коли вона відповідала на його дотики, та все ж їй доводилося відганяти гидотний біль, коли їй пригадувалося, що з нею зробив лорд Кейд. Ні, Тон був її першим і єдиним коханцем.
Він вкривав її шкіру поцілунками, а вона міцно обнімала його. Елліель застогнала і притягнула його ще ближче і глибше, намагаючись не згадувати про Кейда взагалі. Це був єдиний спогад, який вона хотіла стерти з пам’яті. Тон торкнувся округлого червоного рубця на її животі, глибокої рани, що загоїлася, проте залишила по собі шрам назавжди.
Елліель важко зітхнула, коли в її розумі промайнули спогади — Альмеда, що вискочила з тіні на неї, виючи в ревнивій люті, колючи і ріжучи своїм довгим ножем... готова вбити, аби утримати чоловіка, на якого їй усе одно було начхати, чоловіка, який накачав наркотиками та зґвалтував Елліель, бо вважав її своєю власністю.
Хоробра здригнулася, а Тон пригортав її і кохав. Вона ж міцно притискала його до себе. Вони лежали в приємній тиші, і він просто дивився на неї своїми глибокими сапфіровими очима. Поволі Елліель зосередилась не на своєму знеславленому минулому, а на тому, що вона Хоробра на службі в короля Колланана. Ось
— Бийся за нас, Тоне, — прошепотіла вона йому на вухо. — Король Колланан та народ Нортерри потребують тебе. Я потребую тебе.
— Я вже і так твій, — відповів чоловік.
— Інші тобі не довіряють. Вони бояться Лютих, і коли бачать тебе, то бачать лише ворога. Але для цього нападу, який король Колланан налаштований здійснити, ти маєш магію, сильнішу за все, що вони можуть використати.
— Так, ти бачила, як я використовую свою магію в шахтах і допомагаю Скрабблтону. — Він посміхнувся, показуючи рівні зуби в тьмяному світлі кімнати. — Я битимуся, щоб зробити те, що належить. Хоча я не можу пригадати свого життя, я знаю, що все це збереглося в мені, і ти допомогла мені в це повірити. — Він знову пригорнув її. — Так, мені є що запропонувати для нашого нападу. Я можу використати те, що маю всередині себе.
І коли він торкнувся довгого страшного шраму на її животі, вона більше не відчувала опіку забутого болю.
Наступного ранку до міських воріт Феллстаффа прийшов чоловік, одягнений у подерте хутро та лахміття. Більше схожий на ходячий скелет, він був такий виснажений, вкритий струпами та брудом, що його ніхто й не впізнав. Спершу дозорці подумали, що то жебрак, але врешті-решт хтось розгледів, що це Хоробрий.
Ласіс.
Король Колланан сам помчав до нижнього міста, бо Ласіс був такий слабкий, що ніхто не хотів його рухати. Лікарів уже викликали. Люди дали йому води, змили частину висохлої крові і бруду з обличчя.
Нарешті прибув Колл, збентежений і радісний водночас.
— Ласісе! Що з тобою сталося? Ти можеш говорити? — Він став навколішки біля чоловіка, що лежав горілиць на вимощеній бруківкою вулиці. — Ми думали, що більше ніколи тебе не побачимо.
