Після тривалої подорожі старий Утаук із нетерпінням чекав нагоди відпочити у своїх покоях. Оскільки Адан і Пенда вже покинули замок, він не поспішав, помився і відпочив, з’їв велику миску гарячої страви, яка цілковито відрізнялася від табірних обідів, які він сам собі готував. Проте тієї ночі, коли він вклався спати під стьобаними ковдрами на гладеньких простирадлах, Гейл усвідомив, що всі ці зручності у великому замку зовсім його не тішать. Ні, все ж він був Утауком до самої кості.
Провівши у місті всього один день, Гейл знову вирушив у гори. Він сподівався знайти табір, де міг би спати на ковдрі під зорями, проводячи багато годин за розмовами з іншими Утауками, обмінюючись новинами. Ділитися самому і отримувати те, чим поділяться з ним.
Світ ніколи не припиняв його дивувати. Полювання на дракона! Адан і Пенда за власним бажанням вирушили з піщаними Лютими, хоча Гейл сумнівався в тому, що вони мали вибір.
Гейл послідував за блакитними маками в пошуках одного з великих таборів. Він знав, що майбутнє залежить не тільки від мережі передачі відомостей Утауків, але й від зусиль Співдружності, від сміливої пропозиції конаґа про союз із ішаранцями. Людям доведеться разом протистояти Лютим.
Однак, якщо Оссус дійсно прокинувся, він побоювався, що удача Утауків може остаточно покинути їх.
Залишившись наодинці, жрець Кловус думав про те, що перебуває серед безбожників на острові такому ж понурому, як і їхні вірування. У втомленій землі старої Співдружності залишилося занадто мало магії, а народ мав надто мало віри у своїх серцях. Вони були неспроможними створити власних божків, які б їх захищали. Вони були нікчемними, неповноцінними.
Натомість в Ішарі Кловус відчував приємну силу і прихильну могутність сутностей, які наглядали за своїм народом. Він багато часу провів у храмах і знав, що люди неусвідомлено використовують внутрішню магію землі, щоб допомогти проявитися своїм захисникам.
А тепер, опинившись далеко від Ішари й перебуваючи за суворими кам’яними стінами фортеці острова Фулкор, він почувався голим і самотнім. Незахищеним. То це так увесь час почуваються безбожники? Покинуті напризволяще й забуті?
Пошепки він проклинав емпру Ілуріс за те, що вона не дозволила привезти божка бодай нижчого рівня. Тепер вони мали лише мечі та обладунки, щоб захищатися від таємних задумів конаґа Конндура. Сам Кловус був у безпеці, тому що сховав чотирьох Чорних вугрів серед звичайних ішаранських воїнів. Але як щодо самої Ішари? Зрада — це кепське рішення, але він розумів, що чесна офіційна пропозиція миру й спокою може виявитися ще гіршою для людей і для божків. У спокійні часи процвітання ішаранці більше не почувалися настільки залежними від своїх божеств. А тому в людей залишалося мало підстав жертвувати їм або навіть вірити в них, через що сутності ставали слабшими.
Як верховний жрець, він побоювався, що легковажна емпра Ілуріс може становити таку ж велику небезпеку, як і Співдружність. Ще до того, як емпра погодилася зустрітися з конаґом із приводу його абсурдної пропозиції, вона зробила багато чого для ослаблення божків в Ішарі, нав’язуючи своє мирне правління і водночас зупиняючи подальше будівництво храму Маґніфіка. Чому вона так боялася доброзичливих божеств? Чи, можливо, вона більше боялася, що жерці отримають надто багато влади? Невже вона продасть свою землю і людей, щоб просто поставити його на місце?
Коли Ілуріс та бійці її Яструбиної варти зійшли з висадкових човнів на пристань у затоці, Кловус очікував побачити блискіт клинків та фонтани крові. Солдати-безбожники могли легко вирізати цю першу групу. Ілуріс була такою наївною, такою довірливою.
Проте охоронці Співдружності поставилися до емпри з повагою і повели її з почтом крутими сходами. Встановленими на скелі, в обнесену стінами фортецю нагорі.
Коли причалив другий човен, Кловус вийшов і пильно вглядався вгору, у фортецю на скелях, а потім рушив уперед сягнистим кроком, бажаючи наздогнати емпру з її почтом. Піднявшись лише до половини крутих відкритих сходів, він розчервонівся від натуги.
