Вона поволі пройшлася пальцями до плаского живота, зупинившись на довгому потворному рубці, що звивався від правого боку до місця просто над пупком, де раптово обривався. Очевидно, колись це був глибокий поріз; така рана мала би стати смертельною, проте вона вижила. Вона відчула приступ різкого болю від давно забутої рани.
Елліель намагалася уявити себе в боях як Хоробру, що билася мечем або ножем чи запалювала реймер у великих битвах. Воскова пляма на її лівому передпліччі однозначно була опіком. Як це сталося? Кожен її шрам мав історію, і всі вони були стерті з її спадку.
Коли Елліель спробувала потримати меч, то відчула, що її м’язи звичні до цього, а рефлекси добре відпрацьовані. Вона інстинктивно знала, що робити. Мабуть, вона була вправним і грізним воїном, професійно натренованим. Спогадів немає, проте бойові вміння були для неї природними.
Пальці Елліель ковзали по животі, торкалися засмаглої шкіри та підступали ближче до відблисків ліхтаря на шкірі. Вона шукала, проте не могла знайти розтяжок, що вказували б на те, що колись вона була вагітною. Але якщо таки була? Чи вона віддала дитину?
Сльози наповнили її зелені очі. Хай як сильно вона хоче отримати відповіді на свої запитання, вона їх не знатиме.
Вона задмухнула ліхтар.
Головне святилище пам’яті в Конвері, зведене з видобутого мармуру, височіло на сім поверхів, і у результаті будівля сяяла на сонці, наче свіжий, світлий спогад про кохану людину. Це святилище було найбільшим серед подібних споруд у Співдружності, проте навіть цей монумент не міг належним чином відобразити історію того, чого людська раса досягла самостійно.
Принаймні так думала Шадрі, а думала вона про це багато.
Щоразу, коли юна дівчина заходила до велетенської будівлі для виконання щоденної роботи, мугикаючи під носа мелодію та посміхаючись, вона зупинялася знадвору, щоб помилуватися прекрасними статуями з обох боків відкритого входу — двома лютими левами пам’яті. Лев зліва ревів, аби проголосити славу збереженим усередині життям, натомість лев з правого боку мав більш споглядальний вигляд, розмірковуючи над записаними тут спадщинами.
Шадрі привітала мовчазних левів, як це робила щодня, а тоді поспішила до величезної будівлі. Вона мала міцну статуру й пряме каштанове волосся з проділом посередині, яке обрамляло прості риси її обличчя. Те, що їй щодня дозволялося працювати у святилищі пам’яті, додавало енергії кожному її кроку і посмішку вустам. Її шістнадцятий день подарунка був два місяці тому, і вона відсвяткувала його, провівши додаткову годину за читанням.
Її густі брови часто зближувались, коли вона думала над питаннями, на які хотіла відповісти. Її тіло було дещо кремезним, тільки м’язи і ніякого жиру, походила вона з родини робітників і носила клаптикову червону спідницю, яка вигоріла до іржаво-коричневого кольору, проте була чиста й зручна. Дівчина не морочилася вишивкою, стрічками, мереживом або іншими прикрасами, бо останнє, чого вона хотіла, то це бути поміченою. Шадрі приносили радість навчання та надзвичайна допитливість, які робили її щасливішою, ніж увага будь-якого хлопця, який би залицявся до неї.
Ще стільки треба вивчити, стільки дізнатися! Святилище зберігало ціле багатство імен та історії, на кожному поверсі були великі архівні приміщення, заставлені дерев’яними полицями. Шадрі знала цей лабіринт напам’ять, та кожного разу, коли повертала за ріг, щось інше привертало її увагу. Вона вже знала хранителів спадку та вчених святилища пам’яті, але багато хто уникав її наполегливих розпитувань, особливо головна хранителька Віколія.
Навіть коли Шадрі була ще малим дівчиськом, її батька також дратувала її надмірна допитливість.
— Я просто тримаю лісопильню! Навіщо мені знати відповіді на всі ці запитання?
А тепер вона принаймні була серед споріднених душ у великому святилищі. Хранителі, більшість з яких були жінками, присвятили своє життя збереженню історій, спадків та імен тих, хто жив у Конвері.
Увійшовши в прохолодне вражаюче святилище, вона почула благоговійний шепіт покровителів, дослідників і допитливих родичів. Вони радилися з хранителями, робота яких полягала в тому, щоб знати, де знайти будь-яке ім’я будь-якого далекого родича. Шадрі захоплено споглядала обличчя покровителів, коли вони знаходили запис про близьку комусь людину.
На мармурових стінах були акуратні ряди висічених імен з датами народження і смерті. Шадрі швидко пройшла повз чоловіка, який стояв під стіною, тримаючи за ручку дівчинку з кучерявим волоссям. Пальцем він провів по буквах імені жінки, висічених в мармурі. Можливо, це його дружина?
— Вона записана тут, щоб ми пам’ятали. — Його губа затремтіла, і дівчинка з широко розплющеними очима повільно кивнула.
— Довге життя і великий спадок, — наче благословення промовила Шадрі, коли проходила повз них. Вона зробила паузу, піддавшись зацікавленості, що охопила її. — Якою вона була? Розкажіть про неї. Вона любила музику? Що найбільше любила їсти?
