Троє молодих дужих чоловіків стрибнули поміж овець, тримаючи в руках котушки конопляної мотузки. Вони схопили вівцю і зв’язали їй ноги, потім підстрибнули, щоб ухопити наступну. П’ять тварин лежали зв’язані на землі менше, ніж за хвилину. Юнаки оточили решту овець, собаки допомагали гавкотом, і ось уже незабаром усі вівці нерухомо лежали на площі. Містяни Ольбо реготали і плескали в долоні.
— Чудове вміння, — сказала Ілуріс.
— Тепер ми їх пострижемо, — мовив найбільш мускулястий чоловік, велет, який був заввишки понад шість футів і мав надзвичайно широкі плечі. Ножем, гострим, мов бритва, він відрізав шматок білої вовни, який подарував Ілуріс, урочисто поклонившись. — Найкраща, найчистіша вовна, яку ви коли-небудь бачили, Ваша Високосте.
Вона прийняла подарунок, відчула м’якість пасма у руках, притиснула вовну до щоки. Юрба зареготала ще голосніше, коли велет підхопив двох зв’язаних овець, тримаючи по одній у кожній міцній руці, а потім підняв їх над головою. — Бачите, я найкращий вівчар, найкращий стригаль і найсильніший чоловіку Даббані. — Він широко всміхнувся. — Можливо, я маю бути наступним емпріром.
— Це, безумовно, неабияке вміння. — Ілуріс звернулася до Нерева: — Запиши ім’я цього юнака.
Усміхнувшись, велет опустив овець, а інші закінчували стриження під бурхливі підбадьорливі вигуки та ритмічні оплески.
Покинувши Даббан, вони прибули в прикордонне містечко, що стояло на невеличкій річці в Тарізькому окрузі. Уздовж берегів тягнулися цитрусові сади, а в ріці люди ловили великих сомів.
Ілуріс здивувалася, дізнавшись, що містяни не мали для неї жодної кандидатури. Голова міста, серйозна жінка з квадратним підборіддям, вклонилася, ніби намагаючись обережно повідомити погані новини.
— Тут живуть хороші люди, Ваша Високосте. Усі ситі, задоволені, добрі до своїх сімей. Ми раді вітати вас у нашому місті, але ніхто тут не має бажання стати наступним емпріром.
Спантеличений Кловус підійшов до міської голови.
— Храм у вас, звичайно, є? Ваш божок захищає і береже вас.
— У нас є храм на березі, і наш божок живе в річці. Він задоволений, як і ми.
— Ви молитеся і приносите жертви? — Жрець говорив так, наче перевіряв її. — Ви підтримуєте силу божка для тих часів, коли він може вам знадобитися?
— Якщо нам буде потрібно, божок буде тут. Ми його відчуваємо. Минулого року він захистив нас від страшної бурі, що повалила багато дерев у лісі, проте жоден будинок не постраждав. П’ять років тому луками прокотилася пожежа, що могла нас знищити. Ми були готові залишити своє містечко на човнах, але вогонь пройшов повз нас, і божок загасив його. Тому ми знаємо, що він там.
Ілуріс подивилася на Кловуса.
— Бачите, жерче, саме так повинні служити нам божки. Я мушу похвалити жерця Тарізи. Він пречудово впорався зі своїми обов’язками.
Кловус мав стривожений вигляд.
— Усе так, але силу божків слід підтримувати якомога більшою на випадок, якщо ми стикнемося з ворогами, небезпечнішими за бурі та пожежі.
Міська голова приклала палець до підборіддя, все ще обмірковуючи те, для чого емпра до них завітала.
— У нас є один чоловік, з яким ви все ж повинні поговорити. Вейман — освічений старий. Така мудра людина може стати чудовим правителем. Хочете поговорити з ним?
Кілька городян повезли Ілуріс у човні вниз по ріці в супроводі каптані Вос, двох бійців Яструбиної варти, камергера Нерева та жерця Кловуса. Прибувши до хатини відлюдника, яка стояла на березі біля невеликого дерев’яного причалу, що тягнувся від вхідних дверей, вони вигукнули його ім’я.
— Веймане!
У старого було довге волосся та густа сива борода, усе старанно зачесане. Докладаючи чималих зусиль, він дійшов до потертого дерев’яного крісла на краю причалу і поклав зап’ястя на коліна, спостерігаючи за ними.
— Ви — емпра Ілуріс.
— Мені сказали, що ви мудрий чоловік. Я сподівалася, що ми зможемо обговорити потреби Ішари.
— Ми можемо обговорити все, що завгодно. — Старий посміхнувся, і в роті показалися пожовтілі, проте цілі зуби. Ілуріс не могла зрозуміти, скільки йому років. — Я багато прочитав за свої прожиті роки і мав багато років, аби читати. Мій дім наповнений книгами, а вдячні мандрівники щотижня привозять мені ще більше книжок.
— І скільки ж книг ви прочитали? — запитав Кловус.
— Тисячу шістсот тридцять дві. Я рахував ще з юнацтва. — Він засміявся. — Проте не можу сказати, що все це були хороші книги, адже інколи відомості в них суперечать тому, що написано в інших книгах. — Він постукав нігтями по підлокітниках крісла. — Куди котиться цей світ, якщо не можна довіряти тому, що ви читаєте в книгах? Дивовижно! Гадаю, мені потрібно прочитати ще більше книг.
— Ви пам’ятаєте, що читали? — запитала Ілуріс.
— Я пам’ятаю кожне слово. Така властивість моєї пам’яті. — Він постукав по скроні. — Однак іноді це прокляття. — Він подивився на емпру. — Подумайте про власне життя, Ваша Високосте. Хіба немає чогось, про що ви хотіли б забути?
Промайнуло витягнуте батькове обличчя, його зціплені зуби, коли він тримав її і брав силою...
