— Через нетравлення я стану схожим на скелет. — Жрець стомлено плентався, супроводжуючи емпру до побілених веж храму. — Я познайомлю вас із жерцем Прірарі. Ерікал — хороший чоловік, він вродливий, зі спокійним характером, ніколи не був одружений. Він вам сподобається, Ваша Високосте.
— І як саме він мені сподобається? Як потенційний чоловік?
Кловус перебирав пальцями.
— Я намагаюся бути серйозним, Ваша Високосте. Ерікал міг би стати прекрасним правителем, якщо ви розглянете його кандидатуру.
— Він хоче отримати цю посаду? — Емпра вже знала, чого хоче Кловус.
— Кожен жрець хоче того, що найкраще для Ішари, а сильний правитель — це і є те, що найкраще для нашої землі.
— Процвітаюча Ішара — найкраще для всіх. — Ілуріс вирішила повірити йому на слово. — Подивімося, що цей чоловік розповість про себе.
Вони підійшли до вишуканого білого храму. Чотири високі вежі були схожі на побілені руки, що тягнуться до неба, охоплюючи великий, вкритий черепицею купол, під яким було розташоване основне місце поклоніння. Біля склепінчастого входу на них чекав скромний жрець у сірому каптані, обшитому синьою тканиною. У нього було коротко стрижене каштанове волосся, ласкаві очі й масивне тіло, хоча він і згорбився, наче бажаючи зменшитися в розмірі.
Чоловік уклонився і назвався Ерікалом.
— Наш храм чекає на вас, Ваша Високосте. Я вже звернувся до божкині й вірю, що їй буде приємно з вами познайомитися. — З помітним запізненням він привітав і Кловуса. — Храм набагато скромніший, ніж дім великого божка в Сереполі, але про нього добре дбають, і наша божкиня задоволена.
Ілуріс простягнула руку, щоб прийняти ввічливе вітання жерця. Вона бачила стільки честолюбства та навіть відчайдушності в очах деяких інших жерців, що оцінила нагадування, що не всі вони однакові.
Їхні кроки та шепіт відлунювали у великій кімнаті для поклоніння. Сонячне світло просочувалося крізь трикутне синє скло дахових вікон у куполі над головою. Інші жерці під час її візитів влаштовували цілі вистави із натовпами парафіян та масштабним жертвоприношенням лише для того, щоби вразити її. На противагу цьому жрець Прірарі залишав свій храм тихим та відлюдним.
Коли вона запитала Ерікал а про це, той відповів:
— Я хотів, аби ваш візит до нас був більш утаємниченим, Ваша Високосте. У Прірарі живуть спокійні люди. Ми шануємо красу природи. У нас є озера і річки, наші східні пагорби вкриті садами. Сподіваюся, ви зможете затриматись, щоб скуштувати наші сири та яблучне вино.
— Я з нетерпінням чекаю цього, жерче, — відказала Ілуріс. — А тепер покажіть мені свою божкиню.
Просторе місце для поклоніння під куполом було порожнім, тільки по всьому периметру стояли заповнені квітами вази. Біля задньої стіни мерехтлива срібляста хмара пульсувала та ворушилася, немов вода, у якій відображаються сірі хмари. Як і в більшості основних ішаранських храмів, тут були заклинальні двері, за якими перебувала божкиня і які утримували її в іншому вимірі, поки її не прикличуть.
Коли відвідувачі наблизилися, сяюча стіна прояснилася, немовби потужна сутність їх відчула. Вони могли б побачити божкиню безпосередньо, якби її випустили захищати місто, проте сьогодні цього не станеться.
— Зараз божкиня спокійна, бо ми щасливі та процвітаємо, — сказав Ерікал. Прямокутний лист обсидіану, встановлений у кам’яній стіні біля мерехтливих заклинальних дверей, був не більше фута з кожного боку. Він здавався таким маслянистим та гладеньким і таким чорним, що й словом не описати.
Очі жерця заблищали, і він промовив до Ілуріс особисто, ніби поруч не було більше нікого.
— Чи хотіли би ви зазирнути крізь віконце з димчастого скла? Ми можемо спостерігати за божкинею безпосередньо в її власному світі.
Ілуріс зацікавилася.
— Віконце з димчастого скла?
Кловус втрутився, зробивши крок уперед.
— Це спеціальний матеріал, зібраний на полях древніх битв у старому світі. Матеріал має особливі властивості, що дають змогу бачити божків у їхньому світі поза часом.
Віконце для жерців, щоб бачити божка? Ставши поруч, Ілуріс зазирнула крізь це віконечко. Вона почула, як пришвидшилося дихання Ерікала, і відчула тепло його шкіри. Він здавався сповненим дива, наче бачив свою божкиню вперше. Коли її погляд зосередився на блискучій чорній поверхні, Ілуріс вирізнила вузол кольорів та енергії, що неможливо описати, брижі кружляли, як пір’я птаха, ураженого блискавкою, а єдиний центр-око плавало посередині. Здавалося, ніби хтось зібрав і згорнув полярне сяйво, що з’явилося в нічному небі, і сховав його за чорним склом.
Коли химерне око повернулося, щоб поглянути на неї, холодок пробіг хребтом емпри, але вона не відчула ні загрози, ні гніву, лише доброзичливість... і неймовірну силу, породжену непохитною вірою народу Прірарі. Зачарована, вона посміхнулася жерцеві Ерікалу.
Кловус перервав цю приємну мить, притиснувшись ближче, аби й собі подивитися. Він зазирнув крізь димчасте скло і кивнув.
— Вельми гарна божкиня! Я так розумію, що її можна розгнівати, коли це знадобиться? За крайніх обставин?
— Це рідко стає необхідним, — відповів Ерікал.
