Хребет Дракона полностью

Він простягнув палець і торкнувся обличчя Елліель, дивуючись татуюванню, подібному до свого. Жінка почервоніла, збентежена.

— Я Хоробра, точніше, була Хороброю. Мої товариші визнали мене винною у жахливому злочині, тому позбавили мене спадку. — Вона не стала зізнаватися в убивстві дітей та їхнього вчителя. Йому про це знати не потрібно. Елліель і сама хотіла б цього не знати. — Ти вчинив якийсь злочин, і тому Люті стерли твою пам’ять та ув’язнили?

Обличчя Тона стало розгубленим. У його сапфірових очах заблищали сльози.

— Я не знаю.

Елліель усвідомила, що голодна як вовк, тож з’їла трохи хліба і поділилася з чоловіком виноградом.

— Тобі потрібно відпочити й одужати. — Вона поставила кухоль елю біля його ліжка, поруч із чашкою води. — Я буду тут. — Елліель притягла другу ковдру з головної кімнати та розстелила її на дерев’яній долівці. — Я провела достатньо ночей на землі. Мені буде цілком зручно.

Після того, як Елліель задмухала лампу і темрява наповнила кімнату, вона лягла. У голові роїлися думки, тіло боліло, страх і смуток, викликані нещастям, змагалися з роздумами про таємницю цього стародавнього чоловіка. Лютий! Вона відчувала, як той нерухомо лежить на ліжку поруч. Він взагалі не рухався. Його дихання було повільним і рівним, але чомусь Елл і ель думала, що він не заснув...

Наступного ранку вона прокинулася на світанку і привстала з твердої підлоги. Тон сидів у ліжку, перекинувши обидві ноги через його край. Своїми довгими тонкими пальцями він розв’язав обв’язки шини, стягнув тканину і прибрав дерев’яні палички, які утримували ногу в прямому положенні.

Елліель скочила на ноги, відкинувши ковдру.

— Не роби цього! Кістка має добре зростися!

— Уже зрослася. — Тон звівся на ноги і стояв непевно, згинаючи ногу. Він потер рукою по тонкій сріблястій сітці рейтузів, стиснувши середину стегна, де була зламана кістка. Потім підняв ногу, тупнув чоботом і кивнув. — Так, саме те, що потрібно. Магія тут слабка, проте цього достатньо. — Він зробив невпевнений крок до дверей. — Я хочу вийти надвір. Стільки часу минуло, і є... все, чого я не знаю.

Елліель стала поруч.

— Я маю познайомити тебе з мешканцями Скрабблтона, і, можливо, ми можемо щось для них зробити. У шахтах великі руйнування. Ось, дозволь мені допомогти. — Вона взяла його руку, поклала собі на плече.

Він поглянув на неї, наче наполягаючи, що не потребує допомоги, проте все одно сперся на її плече. Маленькими повільними кроками вони увійшли в загальну залу корчми.

Городяни зібралися до сніданку, дружина Шовона винесла гарячий чай та свіжоспечений хліб. Люди переважно прийшли для того, щоб поговорити та розділити горе. Начальник шахти Галлісуже складав денний план відновлювальних робіт. Загалом при обвалі тунелю загинули дев’ятеро, тіла ще чотирьох, включаючи Джандре, дістати з-під завалів було неможливо. Хрипким голосом Галліс промовив:

— Вони стали єдиним цілим із горою, поховані в могилі глибшій, ніж кладовище Скрабблтона.

Він повідомив, що жалоба триватиме три дні, перш ніж він дозволить повернутися в шахту.

Люди, що зібралися в корчмі, запитливо і здивовано дивилися, коли Елліель привела Тона.

— Звідки він узявся? — спитав Галліс.

— Що він таке? — запитав інший шахтар.

— Він Лютий, гадаю, — відповіла Елліель, — з прадавніх часів. Я знайшла його в шахті.

— Ніхто ніколи не бачив жодного Лютого, — сказав Галліс, придивляючись пильніше.

— Мене звуть Тон, — мовив незнайомець. — Я не знаю, чому я тут... знаю лише, що Елліель врятувала мене. — Він оглянув кімнату, тоді пильно подивився на двері. — Я хотів би вийти на вулицю і подихати свіжим повітрям, відчути сонячне світло. Я... я дуже давно цього не робив.

Елліель провела його переповненою залою. Присутні витріщалися на них. Незнайомець-Лютий тримався впевнено поруч із Хороброю, його м’язи були міцні й тверді. Як не дивно, але він, здавалося, підтримував її так само, як і вона підтримувала його.

Опинившись на вулиці, Тон повернув обличчя до неба, кліпаючи очима в ясну блакитну далечінь.

— Який дивовижний світ.

Елліель дивилася на його ідеальні риси, спотворені лише татуюванням руни.

— Шкода, що ти не пам’ятаєш.

— Тепер, коли я прокинувся, мені потрібно дізнатися решту моєї історії. — Він повернувся, щоб поглянути на неї. — Ти кажеш, що Люті давно зникли? Можливо, я зможу їх віднайти.

— Хіба це розумно після того, що вони з тобою зробили?

— Я не знаю, що вони зі мною зробили, і не знаю, заслужив я на це чи ні.

Вони почули далекий гуркіт, відчули, як знову здригнулася земля, знову і знову. Зсередини корчми почулися стривожені зойки, проте землетрус швидко вщух.

Лютий подивився на клуби сірого диму, що піднімався з верхніх схилів гори Вада.

— Можливо, часу в мене небагато.

Адан та його дядько залишилися в замку Конвери, повторюючи розповідь про Лютих радникам конаґа та його раді лордів-васалів. Адан побоювався, що їхні розмови ходять по колу.