— Не забуду. — Вона вже підготувалася до своїх пошуків, знайшовши звичайний старий комірець із невеликим чистим діамантом «сльоза матері», щоб її новий птах-рептилія міг записувати те, що бачитиме. Тепер Ґлік потрібно знайти місце, де глибоко в скелястих горах на півночі й заході живуть дикі ска. Коли вона на прощання сердечно обійняла Шеллу, то відчула, що тіло старенької кістляве і тендітне, наче загорнуті в пряжу палички.
Після закінчення великого скликання племен сім’ї Утауків осідлали коней, спакували кухонне приладдя, згорнули ковдри, склали намети, запрягли візки. Вони вирушили до пагорбів кількома маршрутами, розсіюючись, немов пух кульбаби.
Ґлік пішла пішки, одна. У своїх снах дівчина бачила тріпотіння крил, лусочки, грановане око, що кликало її, й чула давно втрачену пісню ска у своєму серці. Дівчина слідувала своїм відчуттям, навіть якщо не знала, куди йде. У цій подорожі вона зможе бачити лише власними очима.
Вона жадала, щоби багряний птах-рептилія сидів на її плечі, прагнула гладити загострене пір’я, відчувати теплі лусочки, чухати під витягнутим підборіддям Орі.
Коли вона знайшла Орі, ска був поранений — заплутався в гілках. Вона витягла птаха-рептилію, доглядала його і пов’язалася з ним. Тоді Ґлік була ще дитиною, але вони з Орі були разом п’ять років, п’ять прекрасних років.
Палицею вона намалювала ідеальне коло у грязюці й пішла до пагорбів Судерри. Ґлік не користувалася мапами, проте інстинктивно знала навколишню місцевість. Напрямок вказували її сни.
Ґлік перетнула смуту пагорбів і зупинилася подивитися на море розплавленої землі. За час усіх своїх мандрів вона побувала на рівнині Чорного скла лише один раз. Таємнича, вкрита рубцями долина була місцем однієї з найстрашніших битв Лютих у розпал їхніх жахливих воєн. Ґрунт, обпалений і розірваний титанічною магією, не відновився навіть через дві тисячі років.
Як розповідали, це місце колись було метрополією Лютих, але у вирішальній битві раса творців вивільнила стільки магії, що це розплавило саму землю. Оскільки Люті використовували людей-рабів як піхотинців і робітників, незліченні тисячі людей, мабуть, загинули під час цієї бійні. Можливо, їхня кров лилася в калюжі димчастого скла, що містили в собі залишки магії.
Пробираючись схилом, Ґлік зі здивуванням побачила блідо-блакитні маки, посаджені в сухий ґрунт. Безстрашні Утауки приходили й сюди, бо могли продати димчасте скло колекціонерам раритетів і особливо жерцям в Ішарі, що використовували шматки димчастого скла як віконечка, щоб спостерігати за своїми божками.
Піт на її чолі виблискував під гарячим сонцем, але ґрунт був прохолодним, наче з нього випарувалося все життя. Нерівна земля була перемежована шматками обсидіану, що переливалися маслянистою веселкою всіх кольорів. Ґлік дивилася на неймовірне багатство, проте єдине, чого вона хотіла, — це ска.
Прикривши очі рукою від сонця, вона побачила кольоровий спалах на тлі темряви розплавленої рівнини — синю з білим тканину намету, що майоріла на вітру.
— Привіт! — гукнула вона, вийшовши на нерівну напіврозплавлену ділянку, обережно роблячи кожен крок. Якщо вона впаде, то скло з гострими, як бритва, краями може сильно її порізати.
Вона не почула відповіді, а лише тишу порожньої рівнини, якою гуляв вітер. Ґлік піднялася на гострі, наче кристали, брили, побачила оголені плями Грунту, де цвіли блакитні маки, що проросли в крихітних складках Грунту.
— Привіт! — крикнула вона знову.
Часто Ґлік місяцями була наодинці з Орі, не потребуючи жодної іншої компанії, бо завдяки їхньому сердечному зв’язку вона ніколи не була самотньою. Проте їй також подобалося ділити з кимось їжу, обмінюватися розповідями та новинами. Усередині кола, а не зовні. Цей самотній розвідувач, можливо, також бажав чиєїсь компанії.
Однак намет був порожнім. Коли дівчина, знову гукнувши, засунула голову всередину намету, то виявила лише спальник, кілька каструль та шкіряний мішок для води. Полотно намету було подерте, наче він стояв тут уже тривалий час. Можливо, шукач вирушив далі, залишивши свої пожитки?
Вітер свистів понівеченою рівниною, неначе розвіваючи цілковиту порожнечу. Раптом усвідомивши свою самотність, Ґлік здригнулася. Вона відчувала потужні залишки магії глибоко під полем битви. Так багато померло тут людей — як людей, так і Лютих. Розплавлене скло полонило їхні передсмертні волання?
Дівчина полишила покинутий намет і заходилася обшукувати місцевість, більше не гукаючи в моторошну тишу, впевнена, що ніхто не відповість. Ким би не був цей утаукський шукач, він, мабуть, уже пішов геть, можливо, набравши вдосталь димчастого скла.
Але навіщо залишати шкіряний мішок для води?
Відчуваючи все сильніший страх, вона пішла за слідами до місця, де хтось дрібнив шматки димчастого скла. Ґлік перелізла через обсидіановий горбик і побачила людину — чоловічу фігуру в сірій сорочці, червоному шалику і коричневих штанах. Чоловік лежав обличчям униз серед димчастого скла.
