— Може, у цьому й проблема. Може, він приревнував її та вбив, — підсумовує Жаннетт.
Усі ніяково перезираються.
Зої різко змінює тему.
— Хто-небудь з вас чув про проникнення в будинки й анонімні листи?
Олівія відчуває, як стискається шлунок, і намагається не дивитися на Ґленду.
Справді нетреба було писати ті листи. Вона тягнеться по свій келих на кавовому столику.
— Які проникнення? Які анонімні листи? — питає Сюзанна.
— Я чула про це від Карміни Торрес, — каже Зої. — Це моя нова сусідка. Вона розповіла мені, що сьогодні вранці отримала анонімного листа від жінки, яка писала, що її син удерся до її будинку і що їй дуже шкода. — І додає: — Листа підкинули крізь поштову щілину вночі.
— Серйозно? — перепитує Жаннетт. — Я нічого про це не чула.
Зої киває.
— Вона постукала до мене спитати, чи я теж такого отримала, але ні.
— Щось зникло? — цікавиться Сюзанна.
— Вона гадає, що ні. Сказала, що добре оглянула дім, але начебто все на місці, — розповідає далі Зої.
Олівія насмілюється мигцем глянути на Ґленду, і між ними проминає спалах розуміння. Доведеться поговорити з нею після книжкового клубу. Вона не говорила Ґленді про листи.
— До кого ще проникли? — не вгаває Сюзанна. — Я нічого не чула.
— Не знаю, — каже Зої. — У листі сказано, що були й інші. Карміна показувала його мені — я читала.
Олівія відчуває легку нудоту й відставляє келих вина.
Не цього вона хотіла, аж ніяк не цього. Лише перепросити. Вона не хотіла, щоб інші читали листа! Не хотіла, щоб хтось намагався дізнатися, від кого він! І точно не хотіла, щоб люди про це
— Бачили б ви того листа! — вигукує Зої. — Бідолашна жінка, яка його написала. Очевидно, її син влазив у чужі комп’ютери, й уявіть собі — навіть розсилав хуліганські листи з чужих електронних адрес!
— Ні! — жахається Сюзанна.
— Про що в них? — питає Жаннетт, обурена й зацікавлена рівною мірою.
— Невідомо, — знизує плечима Зої. — Карміна стверджує, що у своєму комп’ютері нічого не знайшла. Певно, це було в якомусь іншому будинку.
— Як на мене, це якась підліткова дурість, а мати робить шляхетний вчинок, вибачаючись, — категоричним тоном каже Ґленда. — Таке може статися з будь-ким з нас, у кого є діти. Ви ж знаєте, що таке підлітки.
Олівія помічає кілька сумних, співчутливих кивків від деяких жінок. Цієї миті вона відчуває палку вдячність до Ґленди, але старанно не показує цього.
— Я, мабуть, уважніше перевірятиму двері й вікна, — говорить Сюзанна. — Не завжди замикаю їх уночі.
— Так моторошно думати, що хтось ходить твоїм будинком і нишпорить у твоєму комп’ютері, доки тебе немає, — бурмоче Жаннетт. — І, якщо подумати, якби ця Карміна не отримала того листа, то навіть не дізналася би про це.
На хвилину западає тиша — здається, кожна розмірковує над цим.
— Можливо, до когось із
— Але тоді ми отримали б листа, — не погоджується Сюзанна.
— Необов’язково, — наполягає Зої. — Що як хлопець розповів лише про кілька будинків і не до кінця зізнався матері, чим займається? Так вважає Карміна. А раптом цей малий проникнув до багатьох домівок, а люди про це й не знають? Можливо, нам усім варто непокоїтись.
Олівія обводить поглядом коло жінок, кожна з яких видається щиро наляканою думкою про те, що до неї проникли без її відома. Чи міг Рейлі збрехати їй, як часто це робив? Вона відчуває слабкість у животі й хоче додому.
— Гадаю, поговорімо краще про книгу, — нарешті каже Сюзанна.
Олівія виходить за двері слідом за Ґлендою. Надворі холодно, і вона радіє, що вже стемніло, коли інші жінки розходяться. Ґленда чекає на неї. Вони тихо розмовляють, стоячи на під’їзній дорозі й кутаючись у куртки.
Олівія вичікує, доки поряд не залишиться чужих вух, а тоді сумно промовляє:
— Дякую, що нічого не сказала.
— Навіщо мені щось казати? — відповідає Ґленда. — У мене твоя таємниця в безпеці. — Вона пирхає: — Надзвичайно зверхньо з боку Зої, як на мене. У неї дві дівчинки й ніяких хлопців. Вона й гадки не має, як це. — А тоді питає: — Як усе пройшло з адвокатом?
Подруги повертають на тротуар до будинку Ґленди. Олівія розповідає їй про візит до адвоката. І схвильовано додає:
— Не треба було писати ті листи.
— Ти мені про них не розповідала.
— Знаю. — Вона поглядає на Ґленду. — Полу й Рейлі я теж не розповіла. Обіцяй мені, що мовчатимеш. Якщо Пол дізнається, він розлютиться. Не треба було взагалі надсилати їх. Тепер усі намагатимуться дізнатися, хто їх написав.
— Скільки їх?
— Лише два. Рейлі казав, що проникнув лише до двох будинків. Я змусила його показати, до яких саме.
— А інший будинок чий?
Олівія вагається.
— Пірсів.
— Серйозно?
Олівія киває. Від цього їй стає зле.
— Ти йому віриш? — за мить питає Ґленда.
— Вірила. Правду кажучи, більше не знаю. Може, Зої має рацію й він не про все мені розповів. Ніколи б не подумала, що Рейлі на таке здатен.
Вони мовчки йдуть тротуаром у темряві.