Хтось знайомий полностью

— Ну… — Рейлі відчуває, як кривить рот, доки намагається не заплакати. І далі слова рвуться поспіхом: — Усе, що я зробив, це надіслав заради жарту кілька листів з… з чужої електронної пошти.　

А потім, нетипово для себе, він починає ридати.　

Олівія зважує масштаб ситуації. Таким сердитим Пола вона ще не бачила. Воно й зрозуміло. Ніколи раніше Рейлі навіть близько так не поводився. Вона знає, що значною мірою цей гнів викликаний страхом. Невже вони втрачають контроль над своїм шістнадцятирічним сином?　

Навіщо він це зробив? Йому нічого не бракує. Вони навчили Рейлі відрізняти хороше від поганого. То що відбувається?　

Мати дивиться, як син жалісно схлипує на стільці, а батько мовчки спостерігає за ним, немов вирішуючи, що робити, яке належне покарання обрати.　

Що, питає вона себе, буде коректним, гідним рішенням? Що допоможе Рейлі винести з цього урок? Що пом’якшить її власну провину? Олівія обережно вступає в розмову:　

— Гадаю, Рейлі має піти до цих людей і перепросити. Пол сердито обертається до неї.　

— Що? Ти хочеш, щоб він перепрошував?　

На мить вона обурюється, що він спрямував свій гнів на неї, але вирішує не зважати.　

— Я не кажу, що це все. Очевидно, що Рейлі має відчути наслідки своєї поведінки. Дуже серйозні наслідки. Щонайменше він має лишитися під домашнім　 арештом, якщо ми не можемо йому довіряти. І треба на якийсь час забрати в нього телефон. І обмежити йому перебування в інтернеті домашньою роботою.　

Рейлі з жахом дивиться на матір, наче це занадто суворе покарання для нього.　

Він справді не розуміє, думає вона. Не розуміє всієї тяжкості того, що накоїв. Олівія відчуває, як у серце проникає холод. Як можна в наш час чогось навчити дітей, коли вони бачать навколо стільки негідної поведінки — постійно в новинах, з боку людей при владі? Здається, ніхто більше не поводиться пристойно й не має жодної поваги до чужих кордонів. Не так її виховували. Її навчали перепрошувати й виправляти скоєне.　

— Він не може вибачатися, — твердо каже Пол.　

— Чому ні? — питає Олівія.　

— Він вдирався до чужих будинків. Нишпорив у чужих комп’ютерах. Він порушив закон. Якщо вибачиться, його притягнуть до відповідальності. Ти цього хочеш?　

Її серце стискається від страху.　

— Не знаю, — сердито промовляє вона. — Можливо, на це він і заслуговує.　

Але насправді це лише бравада. Олівія нажахана думкою, що проти Рейлі висунуть обвинувачення, і, вочевидь, її чоловік теж. Вона раптом усвідомлює, що слід зробити все, аби захистити сина.　

— Гадаю, нам краще поговорити з адвокатом, — каже Пол. — Про всяк випадок.　

Наступного ранку, в неділю, Рейлі міцно спить, коли до кімнати заходить мати й струшує його за плече.

— Підйом, негайно, — каже вона.　

І він встає.　

Поводиться якнайкраще.　

Бо хоче, щоб йому повернули телефон і доступ до інтернету. А ще він страшенно боїться йти до адвоката, на чому наполягає батько. Учора за вечерею батько казав: можливо, у віддаленій перспективі буде краще, якщо Рейлі постане перед законом і прийме юридичні наслідки. Не може ж тато й справді змушувати його до цього. Хлопець вважає, що той лише хотів налякати його. І це спрацювало — Рейлі хезає цеглинами від страху.　

Коли він, одягнений, спускається, мати говорить:　

— Ми сідаємо в машину, і ти покажеш мені ті два будинки, у яких побував.　

Він насторожено дивиться на неї.　

— Навіщо?　

— Бо я так сказала, — відрізає вона.　

— Де тато? — нервово питає Рейлі.　

— Поїхав грати в гольф.　

Вони сідають у машину. Навіть не дала йому спочатку поснідати. Він сидить на пасажирському сидінні, у животі гуркає, серце гупає. Певно, батьки поговорили після того, як він ліг спати, і вирішили, що все ж слід вибачитись.　

— Куди? — питає мати.　

Його мозок стигне. Рейлі відчуває, як починає пітніти. Він лише покаже два будинки, до яких проникнув, щоб вона відчепилася. І точно не скаже правди про те, де був того вечора.

Він напружується, коли мати виводить машину заднім ходом з під’їзної дороги й рушає вздовж Сперроу-стріт. Дерева яскраво-золоті, помаранчеві й червоні, і все зовсім як у дитинстві, коли батьки згрібали на газоні велику купу листя, а він стрибав у неї. На розі Рейлі вказує повернути ліворуч, а потім знову ліворуч — на Фінч-стріт, довгу житлову вулицю поруч і паралельно до їхньої.　

Мати повільно веде машину вздовж Фінч-стріт, доки він не вказує на будинок. Номер 32 — гарна двоповерхова споруда, пофарбована у світло-сірий колір, з блакитними віконницями й червоними парадними дверима. Олівія заїжджає на бордюр і паркується, пильно вдивляючись у дім, наче запам’ятовує його. Стоїть сонячний день, і в машині тепло. Серце Рейлі б’ється сильніше, піт проступає на чолі та між лопатками. Він зовсім забув про голод — зараз йому просто зле.　

— Ти впевнений, що саме ця адреса? — уточнює мати.　

Він киває, відводячи очі. Вона й далі роздивляється будинок. Настає жахлива мить, коли Рейлі гадає, що зараз мати вийде з машини, але це минає. Вона просто сидить. Йому починає здаватися, що вони привертають увагу. Що як з будинку хтось вийде? Вона на це чекає?　

— Коли ти вдерся сюди? — цікавиться мати.