— Пробачте, — ніяковіє вона. — Але не думаю, що Пол здатен завдати комусь шкоди. АОлівія — моя подруга. Прикро чинити так із нею.
— Ви колись розповідали про це Роберту Пірсу?
— Ні, точно ні.
— Упевнені? — не відстає Вебб.
— Так, упевнена.
— Ви часом не знаєте, де працює Пол Шарп? — питає Мун.
— Знаю. У «Феншоу Фармасьютікалз» — тій самій компанії, де й мій чоловік. У центрі міста, на Вотер-стріт. — Вона дивиться, як Мун записує й це.
— Є ще щось, про що ви мовчите? — допитується Вебб.
Бекі чує сарказм у його голосі. Вона дивиться йому в очі й промовляє:
— Ні, це все.
— Треба поговорити з Шарпом, — каже Вебб напарниці, стоячи над капотом машини.
Мун киває.
Він дивиться на годинник.
— їдьмо.
Поїздка назад до ділового центру Ейлесфорда забирає небагато часу — лише десять хвилин. Тут, у центрі, розташоване ціле містечко з новими будівлями, які виділяються на тлі старих. «Феншоу Фармасьюті-калз» — цегляна споруда неподалік від Ейлесфордського мосту.
Вебб і Мун заходять до будівлі, і їм кажуть, що кабінет Шарпа — на п’ятому поверсі. Там їх вітає секретарка, чиї ідеальні брови злегка підіймаються, коли вони показують жетони.
— Ми б хотіли поговорити з Полом Шарпом, — каже Вебб.
— Я покличу його до вас, — відповідає вона.
Якийсь час Вебб розсіяно роздивляється дорогий прісний декор і думає про Аманду Пірс. Чекають вони недовго. До приймальні виходить чоловік у темно-синьому костюмі. Він високий, гарної статури, з коротким, пересипаним сивиною волоссям, років під п’ятдесят. Тримає себе в тонусі й рухається до них з легкістю людини, яка залишається у формі. Косує на них двох. Він явно занепокоєний, думає Вебб. Детектив демонструє свій жетон, представляє себе й Мун та каже:
— Ми можемо десь поговорити наодинці?
— Авжеж, зараз знайду конференц-залу.
Шарп спирається на велику реєстраційну стійку й говорить із секретаркою.
— Можете взяти конференц-залу номер три, вона незайнята, — чемно відповідає та.
— Ходімо зі мною, — запрошує Шарп, і вони йдуть коридором, устеленим килимом, до конференц-зали зі скляними стінами. Ступають усередину.
Тут є довгий стіл і стільці, вікна виходять на ріку та міст. Вода сьогодні темна й неспокійна. Почався дощ, і ллє як з відра. Шарп зачиняє за ними двері й обертається до детективів.
— Чим можу вам допомогти? — питає він, жестом пропонуючи їм сісти.
— Ми розслідуємо вбивство Аманди Пірс, — каже Вебб.
Шарп киває зі старанно безпристрасним обличчям.
— Так, я чув про це, звісно. Вона мешкала на нашій вулиці й періодично працювала тут. Жахлива історія. — Він з жалем хитає головою, насупившись. — Чим можу допомогти?
— Ви знали Аманду Пірс?
Він знову повільно хитає головою.
— Ні. Тобто, — швидко виправляється Шарп, — вона іноді підробляла тут, але це велика компанія. Вона ніколи не працювала безпосередньо на мене. Я знав її в обличчя, але не думаю, що колись говорив з нею.
— Он як, — каже Вебб і чекає.
Шарп злегка червоніє, явно вагаючись.
— Ви впевнені, що ніколи не говорили з нею? — уточнює Вебб.
Шарп дивиться в стіл з таким виразом, ніби зосереджується, намагаючись щось пригадати. Нарешті зізнається:
— Гадаю, я, так би мовити, зустрічався з нею одного разу, якщо вже ви про це згадали. Кумендно, я й забув. — Він підіймає очі на детективів. — Одного вечора я пішов випити після роботи з кількома друзями, і… Гадаю, Аманда могла приєднатися до нас, але я з нею не говорив. Вона була не біля мене, і, знаєте, було гамірно.
Вебб киває.
— Коли це було?
Шарп опускає очі й знову робить зосереджене обличчя. Вебба цим не проведеш. Але він чекає, що вигадає Шарп.
— Незадовго до того, як вона зникла. Не пам’ятаю, коли саме.
— Не можете пригадати конкретніше? Хоч вона й зникла невдовзі після того?
В очах Шарпа промайнув легкий спалах гніву.
— Дату не пам’ятаю. Тоді це не здавалося чимось значним. Але це було незадовго до того, як я почув про її зникнення.
— У якому барі це було?
— «Роугз», на Мілл-стріт. Ми іноді ходимо туди випити після роботи — нечасто.
— Хто це — ми? — питає Вебб.
— Ну, по-різному. Компанія змінюється з тижня на тиждень. Просто люди з офісу — ну, знаєте, хто має бажання.
— Можете пригадати, хто був там того вечора, коли вона приєдналася до вас за випивкою?
І знову Шарп робить те саме — на мить опускає очі, супить брови. Поганий актор і невмілий брехун.
— Даруйте, я не дуже впевнений. Хіба що я, Голлі Джейкобс, Маніт Прашад, Браян Декаррі, Ларрі Гарріс, Майк Рейллі. Це найкраще, на що я здатний.
Мун зосереджено записує імена.
— І чому приєдналася до вас? Вона когось знала?
Він знову хитає головою.
— Знаєте, я не впевнений. Мабуть, того дня вона працювала в нас і трапилася поряд.
Вебб киває. А потім нахиляється трохи ближче до Пола Шарпа й пронизує його очима.
— Знаєте, мені важко вам вірити.
— Що? — Ось тепер він занепокоєний. — Чому?
— Чому? — повторює Вебб. — Бо ми маємо свідка, який бачив, як ви вели розмову — близьку розмову — з Амандою. Лише ви удвох, на передньому сидінні її автівки в центрі міста близько дев’ятої вечора. Незадовго до її зникнення. У середу, двадцятого вересня, якщо бути точними.