Шарп блідне. Його фасад незворушності починає осипатися. Він глитає.
— Це не те, чим здається.
— А чим це здається?
— У мене не було стосунків з Амандою, якщо ви про це думаєте. — Він довго видихає, трохи обм’якає у своєму кріслі. — Я не хотів нічого казати. Може, і варто було… — Шарп проводить рукою по обличчю, і раптом здається, наче з нього спадає маска. — Послухайте, я не знав Аманду по-справжньому. Я говорив з нею лише тоді, в машині. Щоб застерегти. У неї був роман з одним нашим працівником, з мого відділу. Я радив їй триматися від нього подалі. Гадав, через неї будуть проблеми. Не хотів бачити, як руйнується його життя. Може, мене це не обходило. Зараз я шкодую про цей вчинок. Не варто було лізти в чужі справи. — Він додає: — Того вечора, коли ми випивали в барі, — тоді я й говорив з Амандою в її машині. Але дати не пам’ятаю.
Вебб відкидається на стільці й роздивляється чоловіка перед ним.
— Тож самі ви не мали роману з Амандою.
— Боже, ні.
Ім’я Шарпа в журналі її дзвінків не зустрічалося.
— Ви маєте незареєстрований телефон? — питає Мун.
— Ні.
— Де ви були на вихідних, починаючи з вечора п’ятниці, двадцять дев’ятого вересня, і до наступного ранку? — тисне далі Вебб.
Шарп обурено дивиться на нього.
— Ви ж не думаєте серйозно, що я якось пов’язаний з Амандою Пірс — з тим, що з нею сталося, — каже він з тривогою у своїх сіро-блакитних очах.
— Вас бачили, коли ви сварилися з нею незадовго до її зникнення, — говорить Вебб. — Ми просто викреслюємо можливості. Якщо пригадаєте, де були на тих вихідних, усе буде гаразд.
— Добре. — Шарп киває. Здається, він розмірковує. — Єдине, що добре пригадую, це що в неділю ми запросили на пізній сніданок батьків Олівії. Вони залишилися до середини дня. Я допоміг дружині приготувати їжу й прибрати опісля. В усьому іншому це були звичайні вихідні, я так гадаю. Зазвичай вечори п’ятниці й суботи ми проводимо вдома. Дивимося що-небудь на «Нетфліксі». Певно, це ми й робили.
— Гаразд, — промовляє Вебб. — Розкажіть нам про роман, який був в Аманди.
Шарп неохоче зітхає, але починає говорити.
— Про Аманду завжди пліткували. Вона була розкішна жінка. Може, трохи кокетлива. Подейкували, що вона зраджувала чоловіка, іноді плуталася з хлопцями з роботи. Принаймні, таке розповідали — секс у ліфті, щось подібне. Здебільшого це були, мабуть, байки, але певну репутацію вона заробила. Поспитайте.
— Неодмінно, — запевняє його Вебб.
— Коли вона зникла, я гадав, що вона пішла від чоловіка. Ніяких особливих ридань із цього приводу не було, хоча чоловік, очевидно, повідомив про її зникнення. Я думав, мабуть, утекла з кимось іншим. — Шарп вагається й додає: — Як я казав, про неї багато пліткують. Я не знав, правда це чи ні, але потім побачив на власні очі. — Він робить паузу.
— Хто цей ваш колега, з яким, на вашу думку, у неї був роман? — питає Вебб.
Шарп важко зітхає.
— Він би її не скривдив, якщо ви про це думаєте.
— Ім’я?
Шарп неохоче вимовляє:
— Ларрі Гарріс. Він мешкає по сусідству з Амандою й Робертом Пірсами.
Вебб поглядає на Мун і бачить, як її очі розширюються.
Цікава новина, думає Вебб. Його не припиняє дивувати те, що вони відкривають у ході кримінальних розслідувань, — таємниці, які приховують люди. Або намагаються приховати.
— Краще розкажіть нам, що саме бачили.
Олівія підходить до дверей, коли додому вертається Пол. Він жбурляє ключі у вазу на тумбочці в передпокої та знімає пальто. Воно лискуче від дощу. Погода завжди впливає на Олівію, її настрій налаштовується на погодні зміни. Сонячні дні підбадьорюють її. Темні, сирі, похмурі дні, як оцей, завжди пригнічують.
Уночі вони з Полом добру годину лежали в ліжку, не розмовляючи, доки Пол нарешті захропів.
Олівія встала, спустилась і ще годину походжала устеленою килимом вітальнею, непокоячись через Рейлі — і через те, що на нього чатує Карміна. Її нервувало небажання Пола відправити сина до психотерапевта.
І зараз вона гадає, що Пол досі сердиться на неї. Казав, що треба жити далі й розбиратися з усім, що сталося, що пробачив їй ті листи, але вона цього не відчуває.
І тепер помічає, що Пол навіть не заговорив до неї.
— Непогано так, — легко каже Олівія, але чоловік на неї майже не дивиться.
— Я перевдягнуся, — говорить він, нарешті всміхаючись їй відсутньою усмішкою.
Вона бачить, що його штани мокрі наскрізь.
— Хочеш чимось зігрітися?
— Скотч не завадив би. Я мокрий як хлющ.
Олівія наливає чоловікові випити й займається вечерею. Пол знову спускається до вітальні й береться за газету. Вона приносить йому скотч.
— Щось цікаве сьогодні сталося?
— Ні, — каже Пол, не дивлячись на дружину. — Нічого незвичайного.
Вона подає йому напій, і він робить ковток. За мить обертається до неї й питає:
— Є ще якісь звістки від тієї жінки?
Він про Карміну, без сумніву.
— Ні, — відповідає Олівія. І метушливо додає: — Хотіла б я, щоб усе це просто забулося.
Але вона сама не вірить, що це станеться. Натомість відчуває, ніби Карміна зачаїлась і чекає на неї.