— Ви казали, що повернулися додому досить пізно. Так пізно, що ваша дружина вже спала. Ви зазвичай проводите так багато часу у своєї літньої тітоньки?
— До чого це? Я підозрюваний? — питає Пол.
— Ми просто хотіли б прояснити кілька речей. — Вебб перефразує запитання: — Як довго ви зазвичай залишаєтеся у вашої тітки?
Пол видихає.
— До неї довго добиратись, і я буваю там нечасто, тож, коли я їжджу до неї, зазвичай лишаюсь на кілька годин. Вона завжди просить мене дещо для неї зробити, полагодити те й се. І це забирає трохи часу.
— Річ у тому… Боюся, це означає, що ви перебували в місцевості, де знайшли машину Аманди, — каже Вебб, — приблизно в той час, коли її, імовірно, вбили. А оскільки ваш телефон був вимкнений, ми не знаємо, де саме ви були.
— Я говорив вам, чому вимкнув його. У мене акумулятор сів. Я не мав стосунку до Аманди Пірс.
— Вас бачили в її машині, як ви сперечалися з нею, лише за кілька днів до її зникнення.
— Ви знаєте, про що я говорив з нею, — нагадує Шарп. — Я розповів правду. Я не той, хто мав роман з Амандою Пірс.
Він явно роздратований.
— Ви знаєте ту місцевість? — питає Вебб. — Ту, де знайшли її авто?
— Гадаю, так. — Пол вагається, а тоді додає: — У нас хатинка там, на маленькому озері.
Вебб підіймає брови.
— Он як?
— Так.
— Де саме?
— Ґаучер-роуд, 12, Спрінггілл.
Мун записує адресу.
— Як давно ви володієте цією хатинкою? — цікавиться Вебб.
Шарп хитає головою, немов демонструючи, яким безглуздим вважає цей напрям допиту.
— Ми придбали її, щойно одружилися, років двадцять тому.
— Часто туди їздите? — буденно питає Вебб.
— Так, на вихідні за доброї погоди. Вона не утеплена для зими.
— Коли востаннє там були?
— Ми з дружиною їздили туди кілька тижнів тому, сьомого-восьмого жовтня, щоб закрити її на зиму.
— Ви не проти, якщо ми оглянемо її?
Шарп немов застигає на місці.
— Ви не проти, якщо ми подивимось? — повторює Вебб. Коли тиша затягується, він каже: — Ми завжди можемо отримати ордер.
Шарп замислюється, з кам’яним обличчям дивлячись на детектива. І нарешті каже:
— Уперед. Мені немає чого приховувати.
Коли Пол Шарп іде, навіть більш засмучений, ніж прийшов, Вебб обертається до Мун — та дивиться на нього, піднявши брови.
— Певно, багато людей має літні хатинки в тій місцевості, — завважує Мун.
— Упевнений у цьому, — погоджується Вебб, — але хочу поглянути саме на цю.
Мун киває.
— Його алібі нікуди не годиться, — каже детектив. — Можливо, він призначив Аманді зустріч у своїй хатині. Родина в ті вихідні приїжджати не збиралася. Шарп вигадав історію для дружини — мовляв, зателефонувала тітка й благала відвідати її. Якщо це правда, чому він поїхав цього разу? Зазвичай він цього не робив. Нащо вимкнув телефон? — І додає: — Та й хата не дуже далеко від того місця, де знайшли жертву. Він знає місцевість. І знав би, де затопити машину.
— Знав би, — погоджується Мун.
Вебб замислюється.
— Разом з тим, покличмо сюди Ларрі Гарріса й спитаймо його щодо цих записів з камер.
Олівія міцно стискає кермо, їдучи мостом, що веде за місто. Вона збирається відвідати чоловіковутітку Маргарет. Знає, де та мешкає. І не бачилася з нею доволі давно.
Рейлі лінивою ходою наближається до дверей «Боба», намагаючись справляти враження технаря, що прямує до клієнта. Але почувається підлітком, який іде на зустріч із чиєюсь матусею. Він украй невпевнений. Йому лише шістнадцять. Рейлі нагадує собі, що, мабуть, зуміє полагодити комп’ютер і вшитися звідти за п’ятнадцять хвилин. А потім можна похвалитися матері — вона зрадіє, що син зробив щось корисне, і тоді, напевно, варто буде заговорити на тему повернення телефона.
Він входить усередину й одразу бачить, як йому махає немолода білява жінка в червоному жакеті. Ух. Якось ніяково. Він швидко підходить і сідає напроти неї. Роздивляється ноутбук — це «Делл Інспірон», доволі простий.
— Привіт, Рейлі, — каже жінка. — Приємно тебе бачити.
Він ніяково киває.
— Вітаю.
— Я місіс Торрес, — представляється вона.
Уважніше придивившись до неї, Рейлі бачить, що вона старша за його матір.
— Що з ним? — питає він, указуючи на ноутбук.
— Мені більше не вдається під’єднатись до інтернету. — Вона засмучено показує пристрій.
Рейлі підсуває ноутбук ближче до себе й дивиться на нього. Швидко помічає, що той у режимі «У літаку». Натискає клавішу з маленьким літачком. Комп’ютер автоматично під’єднується до вайфай-мережі кав’ярні.
— У вас був увімкнений режим «У літаку», — каже він, придушуючи посмішку.
«Господи, — думає Рейлі, — це наче відібрати цукерку в малюка».
— О боже мій, і це все? — вражається жінка.
— Це все, — запевняє Рейлі, відчуваючи водночас полегшення й розчарування, що інших несправностей в ноутбуку немає. Навряд чи є сенс очікувати на оплату за це.
— Постривай-но хвилинку, Рейлі, — просить жінка.
Він помічає миттєву зміну в її голосі й одразу губиться. Вона тримає в руці двадцятку, але не пропонує йому. Натомість нахиляється ближче. Усмішка досі при ній, але вже інша, нещира. Вона понижує голос і каже:
— Ти вдерся до мого будинку.