Рейлі відчуває, як палає обличчя. У роті пересохло. Це не може бути та жінка з немовлям. Надто стара. Він не знає, що робити. Минає довга мить, а тоді він усвідомлює, що має заперечувати.
— Що? — Його голос лунає сухим кумканням. Він кашляє. — Ні, неправда. Не знаю, про що ви говорите.
Але Рейлі знає, що це звучить непереконливо. Вигляд у нього страшенно винуватий. Бо він і є страшенно винуватий.
— Ні, правда. Ти проникнув до будинку й нишпорив у моєму домі та в моєму комп’ютері, і мені це не подобається.
— Нащо мені це? Чому ви вважаєте, що це я? Я ніколи не був у вашому дурнуватому будинку, — белькоче він, мов перелякана дитина. Він і є перелякана дитина.
— Гадки не маю. Ти мені скажи. Що саме ти шукав? Він хитає головою.
— Це не я. Я такого не роблю.
— Можеш усе заперечувати, якщо хочеш, але я знаю, що це був ти, Рейлі.
Нехай знає, яку велику проблему собі нажив.
— Може, хтось і вдерся до вашого будинку, леді. Але чому ви вважаєте, що це був я? — випалює Рейлі, намагаючись говорити тихо.
— Бо знаю, що твоя мати написала ті листи.
Які листи? Він швидко міркує.
— Листи з вибаченням, які написала твоя мама після того, як ти вдерся до наших домівок. Один з них отримала я. Тож знаю, що це був ти.
Рейлі охоплює страх. Певно, це вона говорила з матір’ю. Його відбитки — по всьому її дому. І він щойно возився з її ноугбуком.
— Я ніколи не був у вашому будинку. Ніколи. Ви цього не доведете. Тож геть від мене і тримайтеся подалі.
Рейлі повірити не може, що щойно говорив отак з дорослою людиною. Він підводиться.
— Я йду.
— Це ще не кінець! — гукає жінка йому вслід.
Прямуючи до виходу з кав’ярні, він відчуває на собі спантеличені погляди інших і ще дужче шаріється.
До будинку тітки Маргарет близько години їзди, із заторами — довше. Але зараз неділя, і дороги здебільшого вільні. їдучи, Олівія думає, яка, мабуть, безглузда ця поїздка. Маргарет не згадає, чи відвідував її Пол того вечора. Вона майже готова розвернутись і поїхати додому.
Але щось спонукає її й далі гнати трасою в Катскільські гори, і незабаром вона прибуває до Бервіка. Будинок Маргарет — це маленьке бунгало, не таке охайне, як колись, але Маргарет тепер мало на що спроможна. Олівія паркується на порожньому під’їзді (своєї машини Маргарет позбулася кілька років тому), помічає вицвілу фарбу й твердо стукає в парадні двері. Питає себе, чи є тут іще хтось.
Довгий час нічого не відбувається. Вона дзвонить і стукає знову. Перед очима постає жахливе видіння: напевно, Маргарет лежить на підлозі зі зламаним стегном, не в змозі підійти до дверей. Олівії раптом стає соромно, що вона так мало цікавилась добробутом тітки Пола, така зайнята власним життям. Як часто люди приходять їй допомогти?
Чи має вона хоча б тривожну кнопку, щоб скористатися нею, якщо впаде?
Нарешті двері відчиняються — на порозі стоїть Маргарет і дивиться на неї, кліпаючи від сонця.
— Олівія, — слабким, тремким голосом промовляє вона. Її обличчя розпливається в повільній здивованій усмішці. — Я… не… очікувала… на тебе… — каже Маргарет, задихана від зусиль, яких їй коштувало дійти до дверей.
Певно, сьогодні добрий день, думає Олівія. Вона знає, що деменція приходить і йде, що в деякі дні голова в неї ясніша, ніж в інші.
— Подумала, ви будете раді приємному товариству, — каже Олівія, входячи всередину. — Пол хотів приїхати, але сьогодні не зміг, — додає вона.
Літня жінка чимчикує до вітальні й повільно опускається у крісло-гойдалку. Телевізор працює тихо, внизу екрана пробігають титри. Жінка важко тягнеться по дистанційний пульт і вимикає його. Тепер, коли вона тут, Олівію поглинає сум. Від того, що життя врештірешт зводиться до цього. Цієї самотності, цього чекання — на вечерю, на гостя, на смерть. Олівія сідає на диван обличчям до Маргарет. Повітря затхле, їй кортить відчинити вікна, але навряд чи Маргарет сподобається протяг.
— Можна я зроблю вам чаю? — пропонує вона.
— Це… було б… гарно… — відповідає стара.
Олівія прямує на кухню й риється довкола, шукаючи все, що потрібно для чаю. Це забирає небагато часу. Чайник на плиті, чайні пакетики на стільниці, а кухлі вона знаходить у першій шафці, яку відчиняє. У холодильнику є картонка молока. Вона нюхає його — начебто нормальне. Власне, холодильник здається відносно добре наповненим.
Коли чай готовий, вона відносить його до вітальні.
— Скажіть мені, хто приходить вам допомагати, — просить Олівія. І терпляче слухає, коли Маргарет розповідає їй про свої домовленості й про те, як сподівається незабаром отримати соціальну допомогу.
— Гадаю, вам подобається, коли до вас приходять, — каже Олівія.
— Кілька гостей буває. — Маргарет називає кількох друзів, які регулярно приходять, якщо можуть.
— А ще Пол вас відвідує іноді, — завважує Олівія, відчуваючи укол провини за те, що робить.
— Не дуже часто, — похмуро каже Маргарет — перший натяк на її дратівливу натуру. — Я дзвоню йому, але він ніколи не приходить.
— Упевнена, він приїжджає так часто, як може, — заспокоює Олівія.
— Поліція приходила.