— Он як? — насторожується Олівія. — Чого вони хотіли?
— Не пам’ятаю.
Вона сьорбає чай.
— Тобі варто приїжджати частіше, — промовляє Маргарет. — Ти добре товариство.
— Ви, мабуть, не пам’ятаєте, коли востаннє Пол був тут, — припускає Олівія.
— Ні, — визнає жінка. — Моя пам’ять не дуже добра, ти ж знаєш.
Серце Олівії падає.
— Тому я веду щоденник, — повільно продовжує Маргарет. — Потроху пишу щодня, щоб зберігати гостроту розуму. Лікар каже, мені це на користь. — Вона вказує на шкіряний записник, що виглядає з-під газети на кавовому столику. — Щодня туди щось записую: погоду, хто приходив.
Олівія відчуває, як її серце починає болісно битися.
— Яка слушна ідея. Коли ви почали його вести?
— Деякий час тому.
— Можна поглянути?
Олівії потрібно бачити, що записала жінка 29 вересня. Маргарет киває, і вона гортає сторінки, сподіваючись відшукати потрібну дату. Але в щоденнику панує безлад. Здебільшого він порожній, слова виведені тремкою рукою посеред сторінки, з якимись випадковими датами, і всі вони видаються безглуздими. Майже жодного зв’язного речення ніде немає.
— Можеш принести нам ще чаю, Рубі, дорогенька? — питає стара.
Вебб вирішує, що в повсякденному одязі Ларрі Гарріс має не такий упевнений вигляд. Коли детектив бачив його востаннє, той був у костюмі без піджака, з послабленою краваткою — типовий менеджер, що повернувся з ділової поїздки. Сьогодні, у джинсах і старому светрі, Гарріс явно не має тієї постави чи впливу. А може, йому просто незручно, що його притягнули на допит до поліційного відділку. Це зазвичай нервує людей. Особливо коли їм є що приховувати.
У кімнаті для допитів Ларрі дивиться в стіл. Йому зачитали його права. Поки що він відмовився скористатися правом на адвоката.
— Ларрі, ми знаємо, що ви бачилися з Амандою Пірс. Він заплющує очі.
— Дружина розповідала вам? Що нам це відомо? Гарріс киває. Вебб чекає, доки він розплющить очі. Нарешті це стається. Він дивиться на Вебба й говорить:
— Я бачився з нею кілька тижнів. Ми іноді зустрічались у тому готелі. Не знаю, що вона розповідала чоловікові. — Він червоніє. — Це було неправильно, знаю. Я не мав цього робити. Я цим не пишаюся.
— У нас є дати з камер спостереження, — каже Вебб. — Ви зустрічалися з нею в готелі «Парадиз» починаючи з липня. Були там у четвер перед її зникненням, двадцять шостого вересня. Після подальшої п’ятниці її ніхто не бачив. Отже… що сталося тієї ночі в готельному номері, Ларрі? Вона сказала вам, що все скінчено?
Гарріс твердо хитає головою.
— Ні, все було так само, як зазвичай. Ми чудово ладнали. — Він відкидається на стільці, ніби свідомо приймаючи більш відкриту позу. — Послухайте, ми не те щоб були закохані. Я не збирався кидати заради неї дружину чи ще щось. Вона на мене не тиснула. Це було суто… фізичне. Для нас обох.
— Але тепер вона мертва, — завважує Вебб.
— Я до цього непричетний, — різко каже Ларрі. — Те, що я з нею спав, ще не означає, що я її вбив.
— Коли ви востаннє бачили Аманду? — питає Вебб.
— Тієї ночі в готелі. Того тижня вона не працювала в нашому офісі. Сказала, що влаштувалася до якоїсь бухгалтерської фірми.
— Коли востаннє говорили з нею? — питає далі Вебб.
Мить Ларрі вагається, ніби зібравшись збрехати.
— Тоді востаннє й говорив.
Вебб йому не вірить. Але вирішує облишити це поки що.
— Як ви спілкувалися з Амандою? Телефонували їй додому? — тисне Вебб. Знає, що провокує його.
— Ні, авжеж, ні, — каже Ларрі, неспокійно соваючись на твердому стільці.
— То як ви спілкувалися?
— Телефоном, — похмуро відповідає Ларрі.
— Яким саме телефоном?
— Я мав окремий телефон для неї.
— Розумію, — промовляє Вебб. — Це, мабуть, незареєстрований передоплачений одноразовий мобільний?
Ларрі неохоче киває.
— А Аманда теж мала другий, незареєстрований телефон?
Він знову киває.
— Так.
Вебб поглядає на Мун.
Її одноразового телефона вони не знайшли.
Виявили звичайний у її сумочці в машині. Але ніякого одноразового телефона їм не трапилось. Треба знайти. Він знову зосереджується на Ларрі.
— Маєте здогадки, де він може бути?
— Ні.
— А де зараз ваш одноразовий телефон?
— Я його більше не маю.
— Чому?
— Після того як Аманда… зникла, він більше не був мені потрібен. І я не хотів, щоб дружина його знайшла.
— Як ви його позбулися?
Гарріс так довго не відповідає, що Вебб повторює запитання:
— Як ви його позбулися?
— Я її не вбивав, — раптом заявляє Ларрі.
— Що ви зробили з одноразовим телефоном?
— Викинув у Гудзон, — нервово каже він. — Одного вечора пішов прогулятись уздовж ріки й жбурнув його туди.
— І коли це було?
— Десь за тиждень після того, як вона поїхала. Тобто… всі гадали, що вона накивала п’ятами від свого чоловіка.
Вебб придушує розчарування. Йому ніколи не знайти той телефон або Амандин. Детектив ладен закластися, що мобільний був при ній, коли її вбили, і вбивця позбувся його. Так само, як і знаряддя вбивства. Він змінює тему.
— Чому ми не можемо знайти нікого, хто помітив би вас у готелі у п’ятницю вдень? Після того як ви заселилися, вас ніхто не бачив до дев’ятої вечора.
Ларрі важко видихає, переводить очі з Вебба на Мун і назад.