Хтось знайомий полностью

— Ґалло вважає, що йому вдасться витягнути мене звідси, — каже Пол.　

Вона не може говорити.　

— Олівіє… скажи щось, — вимагає Пол.　

Він збентежений. У його очах крововиливи, і від нього вже тхне — тюремними камерами, страхом і відчаєм. Вона не може відірвати від Пола очей. Він видається таким інакшим. Більш схожим на в’язня, ніж на її чоловіка тиждень тому, який ходив на роботу в прасованій сорочці, у доброму костюмі. Світ похитнувся, і вона не могла віднайти рівновагу.　

— Що він сказав? — нарешті питає вона.　

— Сказав, що їм важко буде отримати обвинувальний вирок.　

Пол демонструє водночас відчай і надію. Ніби, тонучи, тягнеться до рятувального плоту. «Простягнути руку й допомогти чи відштовхнути його?»　

— Чому він так сказав? — допитується Олівія.　

Вона говорить як робот і почувається так само. Звісно, адвокат помиляється, думає Олівія. Навіщо йому казати своєму клієнтові таку очевидну брехню? Десь у глибині свідомості вона також гадає, що це коштуватиме їм цілого статку. Можливо, всього, що вони мають. Якщо це зробив Пол, було б краще для всіх, якби він просто визнав себе винним, розмірковує вона.　

— Ми знаємо, що я її не вбивав, — каже Пол. — Тобто це зробив хтось інший.　

Олівія дивиться на чоловіка, бажаючи повірити. Краще б його обвинуватили хибно і в душі вона б знала, що він невинний, і стояла за нього, билася не на життя, а на смерть, щоб виправити це. Але вона не впевнена. їй потрібно, щоб її переконали. Олівія хоче, щоб її переконали. Хоче вірити йому.　

— Що саме сказав Ґалло? — цікавиться вона, насмілюючись сподіватися, що він має добрі новини.　

— Сказав, що є інші, кращі підозрювані. Її чоловік. Ларрі, який, імовірно, мав з нею роман. Поліції треба довести мою провину поза обґрунтованим сумнівом, а тут багато простору для такого сумніву.　

Вона сподівалася на щось більш переконливе. Щось, здатне реабілітувати її чоловіка, очистити його ім'я раз і назавжди. Олівія не бажає, щоб він просто вийшов сухим з води. Якщо Пол зробив це — якщо спав з цією жінкою й убив її в гніві, а потім приховав це, — вона хоче, щоб він сів до в’язниці до кінця життя. Вона ніколи йому не пробачить. Якщо Пол зробив це, вона навіть не хоче бачити його знову.　

— Ґалло сказав, хто завгодно міг скористатися нашою хатиною, — каже Пол. — Узяти наш молоток, убити її й усе прибрати, а ми ніколи б не дізналися.　

— Але хатина була замкнена, — завважує Олівія.　

— Хтось проникнув до неї. Або знайшов захований ключ.　

Він знижує голос до шепоту, і на його обличчі з’являється ще один, благальний вираз.　

— Ми могли б сказати, що до нас уже проникали раніше, та, оскільки нічого не вкрали, ми не стали повідомляти про це в поліцію.　

— Це буде брехня, — шепоче вона у відповідь.　

— Зовсім невеличка, — дуже тихо каже Пол. — Я цього не робив, Олівіє. А моє життя висить на волосині.　

Вона дивиться на нього, усе більше жахаючись, і хитає головою.　

— Ні, ми не можемо на це піти. Рейлі знатиме, що це брехня.　

Він обм’якає на стільці й дивиться у стіл, раптом видаючись розбитим.　

— Так, твоя правда. Забудь. — Нарешті Пол підіймає очі, цілковито виснажений, і похмуро питає: — Як там Рейлі?　

— Не дуже. Зовсім недобре.　

Про неї він не спитав.　

Роберт Пірс на кухні чекає свого часу. Коли вранці він підбирав на ґанку газету, на вулиці перед будинком уже чатувала юрба репортерів.　

Вони побачили його й хлинули до нього, але він швидко відступив у дім і грюкнув за собою дверима. Роберт дивився на першу шпальту «Ейлесфорд Рекорд».　

І, доки він читав, на його обличчі повільно розпливалась усмішка. Вони здійснили арешт. І взяли не його.　

Новина привела його в дуже гарний настрій.　

Можливо, тепер він зможе розслабитись.　

Можливо, буде здатен працювати. Це неабияк виснажувало — поліція завжди на порозі, завжди дивиться на нього так, наче це лише питання часу, коли Пірс облажається.　

Але тепер вони заарештували Пола Шарпа.　

Уся увага буде зосереджена на ньому.　

Роберт може знову жити своїм життям, залишити це все позаду.　

Він виглядає з вікна й бачить, що репортери досі там. Він знає, що вони чекатимуть весь день, доки не отримають заяву від нього. Він — така собі знаменитість. Роберт підіймається до себе в спальню й старанно вдягається. Гарна пара штанів і парадна сорочка. Причісує волосся, милується собою в дзеркалі. А потім спускається, відчиняє парадні двері й виходить надвір.　

Часто спалахують камери. З обличчя Пірса не сходить належна серйозність. Убитий горем чоловік, нарешті вдячний, що вбивцю його дружини заарештовано.　

Офіцер просовує голову до кабінету Вебба й каже:　

— Уранці взяли відбитки пальців у Шарпів і Ньюеллів, сер. І спливло дещо дуже цікаве.　

Вебб дивиться у звіт. «Якого дідька син Пола Шарпа робив у будинку Аманди Пірс?»

Олівія сидить на ліжку й роздивляється себе в дзеркалі на комоді. Вона сіра. Телефонували детективи, хочуть бачити її знову. Також просили привести Рейлі.