Код Да Вінчі полностью

— Нічого дивного, — сказав Ленґдон Софі. — Деякі наші ключові слова збігаються з назвами карт. — Він узяв мишу, щоб клацнути на гіпертекст. — Не знаю, Софі, чи казав тобі дідусь, коли ви грали з ним у таро, що ця гра — завуальована розповідь про згублену наречену і злочинну Церкву.

Софі здивувалась.

— Я цього не знала.

— У цьому суть. За допомогою метафоричної гри послідовники Ґрааля приховували свої справжні ідеї від пильного ока Церкви. — Ленґдон часто замислювався, як багато сучасних гравців у карти здогадується, що чотири масті — піки, черви, трефи й бубни — це символи, пов’язані з Ґраалем, які походять безпосередньо від чотирьох мастей таро: мечів, кубків, скіпетрів і пентаграм.

Ще за чотири хвилини, коли Ленґдон уже почав боятися, що вони не знайдуть тут того, за чим прийшли, комп’ютер видав новий результат.

— Вага геніальності? — із сумнівом прочитав Ленґдон. — Біографія якогось сучасного рицаря?

Ґеттем визирнула з-за дверей.

— Наскільки сучасного? Тільки не кажіть мені, що це ваш сер Руді Джуліані³⁴. Як на мене, до рицаря він трохи не дотягує.

Ленґдон мав власні сумніви щодо недавнього посвячення в рицарі сера Міка Джеґґера, але навряд чи момент був відповідний, щоб обговорювати принципи, за якими сьогодні в Британії роздають рицарські звання.

— Подивлюся, що там. — Ленґдон клацнув мишею на гіпертекст:

— Здається, слово «сучасний» тут не стосується нашої епохи, — крикнула Софі бібліотекарці. — Це якась давня книжка. Про сера Ісаака Ньютона.

Ґеттем знову визирнула і похитала головою.

— Не те. Ньютон похований у Вестмінстерському абатстві — центрі англійського протестантства. Папа римський аж ніяк не міг бути на його похороні. Цукор, вершки?

Софі кивнула.

Ґеттем чекала.

— Роберте?

У Ленґдона калатало серце. Він відвів погляд від екрана і встав.

— Сер Ісаак Ньютон — ось наш рицар.

Софі не зрозуміла.

— Ти про що?

— Ньютон похований у Лондоні, — пояснив Ленґдон. — Він створив науку, яка розгнівала Церкву. І він був великим магістром Пріорату Сіону. Що ще треба?

— Що ще? — Софі показала на вірш. — А як щодо папи, який поховав цього рицаря? Ти ж чув, що сказала місіс Ґеттем. Ньютона не ховав папа римський.

Ленґдон потягнувся до миші.

— А де сказано, що це папа римський? — Він клацнув на слові «Pope», і на екрані з’явилося ціле речення:

Ленґдон подивився на Софі.

— Відповідь, яку ми шукали, була вже в другому результаті. Ідеться не про папу римського, а про Олександра Попа, англійського поета.

«В Лондоні О. Поп рицаря ховав».

Софі підвелась, приголомшена.

Жак Соньєр, майстер двозначностей, зайвий раз довів, що він був неймовірно розумним чоловіком.

Сайлас здригнувся і прокинувся.

Він не знав, ні що його розбудило, ні як довго він спав. «Мені щось наснилося?» Він сів на солом’яній підстилці і прислухався до сонної тиші, що панувала в резиденції «Опус Деї». Її порушувало лише ледь чутне бурмотіння, яке долинало з кімнати під ним, — там хтось молився вголос. Сайласові ці звуки були знайомі, вони не могли його налякати.

Але чомусь він стривожився.

Сайлас підвівся і в самій спідній білизні підійшов до вікна. «За мною хтось стежив? — У дворі, як і раніше, не було нікого. Він прислухався. Тиша. — То чому мені так неспокійно?» Сайлас уже давно звик довіряти інтуїції. Вона не раз рятувала його на вулицях Марселя ще задовго до в’язниці... задовго до того, як, завдяки єпископові Арінґаросі, він народився вдруге. Дивлячись у вікно, він аж тепер помітив за парканом невиразні обриси авта. На даху була поліцейська фара. У коридорі рипнула підлога. Хтось узявся за клямку дверей.