Код Да Вінчі полностью

— Добре, — відповіла Ґеттем і знову почала щось набирати. — Вважайте, що я погодилась. Якщо це пов’язано з Ґраалем, то треба зробити перехресне посилання на ключові слова, що стосуються власне Ґрааля. Я додам параметр близькості, і тоді система знайде нам тільки ті тексти, в яких наші ключові слова трапляються поблизу якогось слова, пов’язаного з Ґраалем.

— Скільки це займе часу? — поцікавилась Софі.

— Кількасот терабайтів з кількома перехресними посиланнями? — у Ґеттем блиснули очі. Вона клацнула на «Пошук». — Якихось п’ятнадцять хвилин.

Ленґдон і Софі нічого не відповіли, але Ґеттем відчула, що для них це все одно, що вічність.

— Чаю? — запитала бібліотекарка і пішла до столика, на якому стояв чайник. — Лі ніколи не відмовляється від мого чаю.

Центр «Опус Деї» в Лондоні міститься у скромному цегляному будинку на Орм Корт, 5, із вікон якого видно Північну алею в парку Кенсінґтон-Ґарденз. Сайлас іще ніколи тут не був, але, наближаючись, відчував, що його чекає надійний притулок. Хоч ішов дощ, Ремі висадив його трохи віддалік, щоб не «світити» лімузин на головних вулицях. Але Сайлас був не проти пройтися. Дощ очищає.

За порадою Ремі, Сайлас старанно обтер свій пістолет, а тоді вкинув його до каналізації, пропхавши крізь ґратку. Він був радий його позбутися. Йому одразу стало легше. Ноги все ще боліли від того, що довгий час були зв’язані, але Сайласові доводилося терпіти й не такі страждання. Він подумав про Тібінґа, якого Ремі залишив зв’язаного в салоні лімузина. Британцеві, зараз, мабуть, теж боляче.

— Що ти з ним зробиш? — запитав Сайлас Ремі перед тим, як вийти з авта.

Ремі знизав плечима.

— Це вирішить Учитель. — У його тоні відчувалась якась дивна безапеляційність.

Сайлас уже підійшов до самого будинку «Опус Деї», а дощ тим часом полив сильніше. Ряса геть намокла, свіжі рани пекли. Він був радий залишити в минулому гріхи, які скоїв за минулу добу, й очистити душу. Завдання своє він виконав.

Сайлас перетнув невеличкий двір і підійшов до дверей, які виявилися незамкненими. Це його не здивувало. Він відчинив двері і зайшов до малесенького передпокою. Щойно ступив на килим, як десь нагорі заграла приємна мелодія. Такий електронний дзвінок був звичним явищем у будинках, мешканці яких більшість дня проводили за молитвами у своїх кімнатах. Сайлас почув, як нагорі зарипіла дерев’яна підлога.

До нього зійшов чоловік у рясі.

— Чим можу допомогти?

Він мав добрі очі. Здавалося, його зовсім не здивувала незвична зовнішність Сайласа.

— Дякую. Мене звуть Сайлас. Я належу до «Опус Деї».

— Американець?

Сайлас кивнув.

— Я в Лондоні лише на день. Можна у вас перепочити?

— Звичайно. На четвертому поверсі є дві незайняті кімнати. Принести вам чаю з хлібом?

— Дякую. — Сайлас дуже зголоднів.

Він піднявся нагору до скромної кімнатки з одним вікном. Зняв намоклу рясу і став навколішки в самій спідній білизні, щоб помолитися. За якийсь час він почув, як хтось підійшов до дверей і поставив на підлогу тацю. Закінчивши молитися, Сайлас поїв і ліг спати.

Трьома поверхами нижче дзвонив телефон. Той самий член «Опус Деї», що впустив Сайласа, взяв слухавку.

— Вас турбує поліція Лондона, — почув він. — Ми шукаємо монаха-альбіноса. Нас поінформували, що він може бути у вас. Ви його бачили?

Монах був вражений.

— Так, він тут. Щось трапилось?

— Він зараз у вас?

— Так. Нагорі. Молиться. А що сталося?

— Хай залишається там, де є, — наказав поліцейський. — Нікому нічого не кажіть. Я негайно висилаю до вас людей.

Сент-джеймський парк — це острівець зелені в самому серці Лондона, громадський парк, що межує з Вестмінстерським, Букінгемським і Сент-джеймським палацами. Король Генріх VIII свого часу обгородив це місце і розводив тут оленів для полювання. Тепер же парк відкритий для всіх охочих, і сонячним пообіддям тут можна побачити лондонців, що відпочивають під вербами або годують пеліканів, які живуть у ставку. Предків цих пеліканів колись подарував королю Карлові II російський посланець.

Сьогодні Учитель пеліканів не бачив. Замість них негода пригнала сюди з океану чайок. Ними були всіяні всі галявини — сотні птахів із білими грудками дивились усі в один бік, терпляче перечікуючи шквали вологого вітру. Попри ранковий туман, з парку чудово було видно парламент і Біґ-Бен. А далі, за зеленими галявинами, ставком і витонченими силуетами плакучих верб, височіли шпилі будівлі, де була могила рицаря. Тому Учитель і наказав Ремі приїхати саме сюди.

Учитель підійшов до передніх дверей лімузина. Ремі нахилився і відчинив їх зсередини. Учитель не поспішав — відпив коньяку з пласкої пляшки, яку мав зі собою. Витер вуста і лише тоді сів поряд із Ремі й зачинив дверцята.

Ремі простягнув наріжний камінь, наче трофей.

— Ще трохи — і ми б його втратили.

— Ти добре попрацював, — похвалив його Учитель.

— Ми разом добре попрацювали, — відповів Ремі і поклав камінь до нетерплячих рук.