Раптом у Софі в кишені задзвонив мобільний телефон. Мабуть, Фаш. Вони вимкнула телефон, не витягаючи.
— Месьє Ленґдон, — швидко сказала вона. — Я мушу запитати вас ще одне, останнє. І від цього може залежати все ваше майбутнє. Напис на підлозі, вочевидь, не є доказом вашої вини, однак Фаш сказав нашим людям, ніби знає напевно, що це ваша робота. Чи можете ви назвати ще якусь причину, чому він уважає вас винним?
Ленґдон хвильку подумав.
— Та ні, жодної.
Софі зітхнула. Це означає, що Фаш бреше. Чому, Софі не знала, але зараз це було не так важливо. У кожному разі Безу Фаш був рішуче налаштований сьогодні ж запроторити Роберта Ленґдона За ґрати. А Ленґдон був потрібний самій Софі, і тому вона мала лише один вихід.
«Я мушу доправити Ленґдона до американського посольства».
Софі повернулась до вікна й подивилася крізь сплетіння дротів сигналізації униз на землю. Якщо Ленґдон скочить з такої висоти, то неминуче переламає собі ноги. Якщо тільки ноги...
Утім, Софі вже вирішила.
Роберт Ленґдон мусить утекти з Лувру, хоче він цього чи ні.
— Як це вона не відповідає? — здивувався Фаш. — Ви ж дзвоните їй на мобільний? Я знаю, вона завжди носить його з собою. Колле намагався додзвонитись Софі ось уже кілька хвилин. Після розмови з директором відділу криптографії Фаш виглядав стурбовано. Поклавши слухавку, він наказав Колле негайно зв’язатися з агентом Неве. Але Софі не відповідала, і тепер Фаш шаленів, наче поранений тигр.
— Навіщо дзвонили з відділу криптографії? — ризикнув запитати Колле.
Фаш різко обернувся.
— Щоб сказати, що вони не знайшли жодного зв’язку з Драконовими дияволами й кульгавими святими.
— І все?
— Ні, ще сказали, що числа — це послідовність Фібоначчі, але, мабуть, у них не закладено жодного змісту.
Колле розгубився.
— Але ж вони вже прислали агента Неве з цією інформацією.
Фаш заперечно похитав головою.
— Неве вони не посилали.
— Як так?
— За словами директора, після того як я йому подзвонив, він викликав усю команду, щоб вони подивилися на знімки. Коли ж з’явилась агент Неве, то лише глянула на знімки й одразу вийшла, не промовивши й слова. Директор сказав, що не зупиняв її, бо для неї ці знімки, очевидно, були тяжким ударом.
— Ударом? Вона що, ніколи не бачила трупів на фотознімках?
Фаш відповів не зразу.
— Я не знав цього, і директор, здається, теж не знав, доки йому не сказав хтось із відділу. Софі Неве доводиться Жакові Соньєру онукою.
Колле занімів.
— Директор каже, вона ніколи й словом не згадувала про Соньєра. Він вирішив, вона не хоче, аби до неї ставилися поблажливо лише тому, що вона онука такої видатної особи.
«Не дивно, що ці знімки так її приголомшили», — подумав Колле. Який жорстокий збіг, що цю молоду жінку викликали розгадувати код, який залишив її убитий родич! І все одно в її діях не було логіки.
— Очевидно, вона одразу здогадалась, що числа належать до послідовності Фібоначчі, бо приїхала сюди й сказала це нам. Не розумію тільки, чому вона не розповіла про це колегам, а пішла геть.
Колле знаходив лише одне пояснення: Соньєр написав на підлозі числовий код, сподіваючись на те, що Фаш залучить до розслідування криптографів, а отже, і його онуку. Що ж до решти тексту, то, може, Соньєр намагався їй цим щось сказати? Якщо так, то що саме? І до чого тут Ленґдон?
Але не встиг Колле добряче це обміркувати, як тишу порожнього музею розірвав рев сигналізації. Схоже було, що звук виходить із Великої галереї.
— Тривога! — закричав один із агентів, дивлячись на екран, куди надходила інформація з центру безпеки Лувру. — Велика галерея! Чоловічий туалет!
Фаш підскочив до Колле.
— Де Ленґдон?
— І досі в туалеті! — Колле показав на червону цятку на екрані. — Схоже, він розбив вікно! — Колле знав, що далеко Ленґдон не втече. Хоч правила пожежної безпеки в Парижі вимагали, щоб вікна в громадських будівлях, розташованих на висоті понад п’ятнадцять метрів, можна було розбити в разі пожежі, вискакувати з вікна третього поверху Лувру було б самогубством. До того ж із західного боку крила «Денон» немає ні дерев, ні трави, які б пом’якшили удар. Просто під вікном туалету, за якихось кілька футів від зовнішньої стіни — площа Карузель із двома смугами руху. — О Боже, — вигукнув Колле, не відводячи очей від екрана. — Ленґдон стоїть у вікні!
Але Фаш уже не сидів на місці. Вихопивши з кобури револьвер, капітан вибіг із кабінету.
Колле збентежено дивився, як червона цятка на екрані наблизилась до підвіконня, а тоді зробила щось зовсім несподіване — перемістилася поза периметр будівлі.
Що там відбувається? Де Ленґдон? На підвіконні чи...
— Господи! — Колле зірвався на ноги. Цятка тепер була поза стіною музею. На якусь мить вона затремтіла, а тоді різко зупинилась приблизно за десять ярдів від периметра будівлі.
Колле порухав мишкою і викликав на екран карту Парижа. Налаштував по-новому глобальну систему орієнтування. Збільшивши масштаб, він чітко побачив, де зупинився маячок.
Той більше не рухався.
Завмер посеред площі Карузель.
Ленґдон таки вистрибнув.
