— Тут, нагорі, зв’язок зовсім кепський, — зауважив водій, подивившись на Арінґаросу в дзеркало. — Хвилин за п’ять виїдемо з гір, і зв’язок налагодиться.
— Дякую. — Арінґароса стривожився. У горах немає зв’язку? Може, Учитель увесь цей час намагався йому додзвонитися. Може, сталося щось непередбачене.
Арінґароса швидко перевірив голосову пошту. Нічого. Тоді нагадав собі, що Учитель ніколи в житті не залишив би йому повідомлення. Цей чоловік узагалі ставився до засобів зв’язку з великою пересторогою, бо розумів, як ніхто інший, наскільки небезпечно в сучасному світі висловлюватися відверто. Адже він і сам здобув такий дивовижний обсяг секретної інформації здебільшого за допомогою електронного підслуховування.
Тому він і перестраховується.
На жаль, Учитель був настільки обережним, що навіть відмовився дати Арінґаросі хоч якийсь контактний номер. «Я сам виходитиму на зв’язок, — так він йому сказав. — Тож тримай телефон при собі». Тепер, дізнавшись, що в горах поганий зв’язок, Арінґароса занепокоївся, що Учитель міг подумати, коли неодноразово намагався додзвонитися йому і все марно.
«Він подумає, що щось не так. Або що я не зміг добути облігацій. — Раптом єпископ вкрився потом. — Або ще гірше... що я забрав гроші й утік!»
Навіть при скромних шістдесяти кілометрах за годину напіввідірваний передній бампер броньовика неймовірно скреготів і сипав іскрами від тертя із пустельною заміською дорогою.
«Треба з’їхати з дороги», — подумав Ленґдон.
Він ледве бачив, куди вони прямують. Єдина передня фара, що залишилась на броньовику, змістилась і замість шляху освітлювала ліс, що тягнувся вздовж сільського шосе. Очевидно, броньованим у цьому авті був тільки вантажний фургон, кабіни це не стосувалося.
Софі сиділа на пасажирському місці і байдуже дивилась на скриньку трояндового дерева, яку тримала на колінах.
— З тобою все гаразд? — стривожено запитав Ленґдон.
Софі здавалась приголомшеною.
— Ти йому повірив?
— Про три інші вбивства? Безперечно. Це дає відповіді на багато запитань — чому твій дідусь так відчайдушно намагався передати
— Ні, я про те, що Берне буцімто намагався захистити свій банк.
Ленґдон подивився на неї.
— А насправді?..
— Хотів забрати камінь собі.
Таке Ленґдонові навіть не спадало на думку.
— Та він навіть не знав, що в цій скриньці.
— Вона зберігалася в його банку. Він був знайомий із дідусем. Може, щось і знав. І захотів добути Ґрааль собі.
Ленґдон похитав головою. Це на Берне було не схоже.
— Наскільки мені відомо, є лише дві причини, чому люди шукають Ґрааль, Або вони наївні й вірять, що шукають давно втрачену чашу Христову...
— Або ж?..
— Або знають правду і бояться її. Чимало організацій за всю історію намагалося знищити Ґрааль.
У кабіні запала мовчанка. Вона, здавалося, ще дужче підсилювала скрегіт бампера по асфальту. Вони вже проїхали певну відстань, і тепер, дивлячись на іскри, що вилітали з-під передньої частини авта, Ленґдон роздумував, наскільки це безпечно. Так чи інакше, якби їм зустрілося інше авто, то це неминуче привернуло б увагу. Ленґдон вирішив, що треба щось із цим зробити.
— Піду подивлюся, чи не можна відігнути цей бампер назад.
Він з’їхав на узбіччя й зупинився.
Нарешті настала благословенна тиша.
Йдучи до переду броньовика, Ленґдон почувався на диво бадьоро. Після того як він удруге за цю ніч побував під дулом пістолета, у нього відкрилося друге дихання. Він глибоко вдихнув нічне повітря і спробував зібратися з думками. Мало того, що його розшукує поліція, — тепер Ленґдон відчував ще й величезний тягар відповідальності: адже можливо, що вони з Софі тримають у руках закодований набір ключів до однієї з найбільших таємниць за всі часи.
Так, наче цього тягаря було недостатньо, Ленґдон раптом усвідомив, що повернути камінь Пріоратові вже неможливо. Повідомлення про три нові вбивства означало, що справи кепські. В організацію проник ворог. Вона в небезпеці. Очевидно, за братством хтось стежив, або в його рядах з’явився зрадник. Можливо, саме з цієї причини Соньєр вирішив передати наріжний камінь Софі й Ленґдонові — людям, які не належали до організації, а отже, були поза підозрою. Значить, і ми не можемо віддати камінь Пріоратові. Навіть якби Ленґдон додумався, як розшукати хоч якогось члена Пріорату, були всі підстави побоюватися, що той, хто з’явиться по камінь, і буде ворогом. Отже, хоч-не-хоч, а якийсь час наріжний камінь мусив залишатися в руках Ленґдона й Софі.
Перед броньовика виглядав ще гірше, ніж припускав Ленґдон. Лівої фари не було взагалі, а права нагадувала око, що вивалилось із ямки й висіло на ниточці. Ленґдон спробував прилаштувати її на місце, але вона знову випала. Єдиним позитивним моментом було те, що передній бампер відірвався майже повністю. Ленґдон копнув його з усієї сили й відчув, що ще кілька таких ударів, і той геть відпаде.
