Маєток Лі Тібінґа прирівнювався до статків невеличкої держави. Нащадок першого герцога Ланкастерського, Тібінґ добув багатство старомодним способом — просто успадкував. В околицях Парижа йому належав палац сімнадцятого століття з парком і двома ставками.
Ленґдон познайомився з Тібінґом кілька років тому завдяки Бі-бі-сі. Тібінґ запропонував Бі-бі-сі зняти документальний фільм, у якому він розповість широкій аудиторії неймовірну історію Святого Ґрааля. Продюсери Бі-бі-сі були в захваті від проекту Тібінґа, від його наукової діяльності і рекомендацій, але побоювалися, що його ідеї занадто сенсаційні і публіка їх сприйме неоднозначно. А це могло зіпсувати репутацію компанії, яка подає тільки серйозну інформацію. Аби розвіяти сумніви, Бі-бі-сі, на пропозицію Тібінґа, запросила до зйомок у фільмі ще трьох відомих у світі істориків, і кожен із них підтвердив дивовижну розповідь Тібінґа про Святий Ґрааль.
Одним із цих трьох був Ленґдон.
Бі-бі-сі відправила Ленґдона до Паризького маєтку Тібінґа для зйомок. Він сидів перед камерами у розкішній вітальні Тібінґа і разом із ним розповідав про Святи# Ґрааль. Зізнався, що спочатку теж недовірливо поставився до цієї нетрадиційної версії, але роки досліджень переконали його, що це таки не вигадки. І насамкінець Ленґдон поділився деякими власними здобутками — розповів про символи, що свідчили на користь сміливої теорії Тібінґа.
Фільм показали у Великій Британії. Його ідея настільки суперечила загальноприйнятій християнській традиції, що, попри блискучий склад ведучих і переконливі докази, його зустріли у штики. У Сполучених Штатах його так і не показали, але відгуки докотилися до іншого боку Атлантики. Незабаром Ленґдон одержав листівку від одного старого друга — католицького єпископа з Філадельфії. У ній було лише три слова: «І ти, Роберте?»
— Роберте, ти впевнений, що цьому чоловікові можна довіряти? — спитала Софі.
— На сто відсотків. Ми з ним колеги, гроші йому не потрібні, і я випадково знаю, що французьку владу він зневажає. Французька держава стягує з нього неймовірні податки, тому що він придбав пам’ятку архітектури. Допомагати Фашеві він напевно не буде.
Софі дивилась уперед, на темний шлях.
— Якщо ми прийдемо до нього, як багато ти збираєшся йому розповісти?
Ленґдона це, схоже, не турбувало.
— Повір, Лі Тібінґ знає про Пріорат Сіону і Святий Ґрааль більше, ніж будь-хто на землі.
— Більше, ніж мій дідусь? — недовірливо перепитала Софі.
— Я мав на увазі, більше, ніж будь-хто поза братством.
— А звідки ти знаєш, що Тібінґ не належить до братства?
— Тібінґ усе життя намагався розповісти світові правду про Святий Ґрааль. А місія Пріорату — тримати її в таємниці.
— Схоже на конфлікт інтересів.
Ленґдон розумів її тривогу. Соньєр віддав криптекс самій Софі, і хай вона не знала, що в ньому і що їй із цим робити, однак не поспішала втягувати до справи абсолютно сторонню людину. Зважаючи на те, про яку інформацію йшлося, це, мабуть, було обачно з її боку.
— Ми не мусимо розповідати Тібінґові одразу про наріжний камінь. Зрештою, взагалі не мусимо розповідати. У його будинку ми зможемо перепочити і подумати. А коли розпитаємо його про Ґрааль, можливо, в тебе виникне якась версія, чому дідусь віддав криптекс тобі.
— Нам, — виправила його Софі.
Ленґдон відчув гордість і знову подивувався з того, що Соньєр вирішив залучити його.
— Ти знаєш хоч приблизно, де мешкає месьє Тібінґ? — поцікавилась Софі.
— Його маєток називається Шато Віллет.
Софі подивилась недовірливо.
— Як, той самий Шато Віллет?
— Авжеж.
— Гарні в тебе друзі.
— Ти знаєш, де це?
— Я проїжджала повз це місце. Це в тому районі, де замки. Двадцять хвилин звідси.
Ленґдон наморщив чоло.
— Так далеко?
— Так, зате ти маєш удосталь ~часу, щоб розповісти мені, що таке насправді Святий Ґрааль.
Ленґдон задумався.
— Розповім у Тібінґа, — пообіцяв. — Ми з ним спеціалізуємося на різних аспектах легенди, отже, разом зможемо переповісти її тобі якнайповніше. — Ленґдон усміхнувся. — Крім того, Тібінґ присвятив Святому Ґраалеві все життя, тож почути про Ґрааль від Лі Тібінґа — все одно, що почути про теорію відносності від самого Ейнштейна.
— Що ж, сподіваймося, що Лі не матиме нічого проти таких пізніх гостей.
— Для інформації, він сер Лі. — Ленґдон і сам помилився в цьому одного разу. — Тібінґ — великий оригінал. Кілька років тому королева посвятила його в рицарі за те, що він уклав докладну історію династії Йорків.
Софі подивилась на нього:
— Жартуєш? То ми їдемо в гості до рицаря?
Ленґдон усміхнувся.
— Ми ж шукаємо Ґрааль, Софі. Хто нам краще допоможе в цьому, як не рицар?
Маєток Шато Віллет, що розкинувся на 185 акрів, був за двадцять п’ять хвилин їзди на північний захід від Парижа, в околицях Версаля. Цей замок, що належав до найзнаменитіших історичних будівель Парижа, спроектував 1668 року Франсуа Мансар для графа Офлея. Із двома прямокутними ставками й садами, які спланував Ленотр, Шато Віллет більше нагадував скромний палац, аніж особняк. Французи пестливо називали цей маєток «маленьким Версалем».
