Мортіус знав тигрів, але не знав котів. Здебільшого, буває навпаки. Він міг тільки подивуватись словниковому запасу Фелікса, який, не вміючи читати й писати, розмовляв як письменник або вчений. Цікаво, чи й собаки такі здібні до мов. Зрештою, цей кіт виховувався в інтелігентній сім'ї. На вулиці він навчився б тільки лаятися. Але компліменту Феліксові репортер не хотів поки що казати.
Соня схилилась над дорожньою картою.
– Ось, знайшла!
– Треба спочатку звернути на вулицю Дивовижну.
– Якісь назви нецікаві. Невже в Королівстві не було ні полководців, ні полеглих героїв?
Мортіус подумав: «Може, нашими іменами назвуть колись вулиці в новому мікрорайоні, на зразок Сихова?» Люди з Серединного світу люблять мріяти про такі речі. Це не конче мусить бути марнославство, просто приємно відчути, що тебе не забувають. Іменами багатіїв не називають вулиці, де в будинках поламані вхідні двері, ліфти обписані нецензурними висловами і треба тикати пальцем не в кнопку, а в якусь дірку...
Наступна вулиця свідчила, що вони десь поблизу центру. Була широкою й рівною. На такій дорозі приємно вести машину, особливо коли ні попереду, ні позаду не видно інших транспортних засобів. Здається, попереду мигнуло червоне світло. От і світлофор. Він знає, що їхати треба тільки на зелене світло. Хоча й невідомо, які правила дорожнього руху в Королівстві...
– Крутиголовці! Два фургони! – перервала його міркування Соня.
«Ну, все! – запанікував Мортіус. – Почалося... Що ж його придумати?»
Зупинятися не можна, і не зупинятися так само. Почнуть стріляти, а в фургоні діти. Мортіус, не тямлячи себе, звернув до бічної вулички. Може, це зробила сама машина: не захотіла, щоб кулі потрапили у шини чи у бак з бензином? Втім, треба було подумати.
– Що таке? – вигулькнув Фелікс. – Бензин скінчився?
– Придумала! Придумала!
Соня вчепилась за Мортіуса обома руками. Він втратив рівновагу й ударився головою об бічне скло.
– Треба їх здивувати, вразити, ошелешити, приголомшити! – і пояснила свій план.
– Геніально! – вигукнув Мортіус. – Як помирати, то з музикою! – Трохи в його словах було іронії, але захоплення, мабуть, більше.
– А ти
– Давай! У нас на роботі всі кажуть одне одному «ти».
Вогонь відваги, що геть було потонув у попелі, знову спалахнув у Мортіусі. Він ніколи не зустрічав таких приємних жінок.
– Слухайте уважно! – сказав він, заглядаючи до фургона. – Коли я посигналю, ви кричіть щодуху, співайте, галасуйте, нявкайте. Коли перестану – мовчіть. Зрозуміли?
– Так! – відповіла Люцина. – Я заспіваю свою улюблену пісню «Океану Ельзи».
Мортіус розігнав машину, й вона мужньо помчала назустріч долі. Метрів за двісті він натиснув на сигнал. Якщо це не розбудило мешканців довколишніх кварталів, то рев обох тигрів безумовно. Соня вихопила білу хусточку й щосили нею розмахувала з вікна. Пісні Люцини, може, й не було добре чути, зате вона співала дуже щиро:
Мортіус ледве не оглух. Він теж щось кричав, сам не пам'ятає що, і так захопився, що ледве не проминув потрібну вулицю.
– Годі! – сказала Соня. – Перестань сигналити!
Від тиші задзвеніло у вухах.
Мортіус витер зіпріле чоло:
– Здається, вдалося! Тобі би, Соню, командувати військом, хоча й не жіноча це справа...
– І не чоловіча! – відрізала Соня.
– Якби в Королівстві було нормальне військо, то на кожному перехресті не стояли б солдати чужої держави, а нам, іноземцям, не довелося б піднімати народ на захист їхньої Вітчизни!
– Що-що? – не второпала Соня.
– Нічого... – зітхнув колишній репортер. – Я ніколи не тримав у руках гвинтівки і нікого не вбивав, але зброя в мене є...
– Покажіть! – зацікавився Фелікс.
– Спершу знайдемо друкарню.
– Цікаво, навіщо ми так репетували? – задумливо мовила Люцина.
– Щоб нас почули, – відповів Тигрисик. – Я й не думав, що в мене такий чудовий голос! Мортіус завжди просив мене мовчати.
І цього разу їм пощастило. Правда, друкарня виявилась замкненою, але коли йдеться про порятунок Королівства, це не перешкода. Зрештою, одне вікно світилося. Мортіус зупинив машину просто перед головним входом.
– Тут, напевно, лише сторож.
Мортіус відкрив дверцята.
– Постривай, – спинила його Соня. – Ми достеменно не знаємо, хто там. Треба заїхати за дім, бо машина приверне увагу крутиголовців.
Такий уже був Мортіус – неуважний до дрібниць. Хоча його можна зрозуміти. Він же досі не викрадав автомобілів.
Люцина вийшла з фургона похитуючись. Нелегко витримати поруч із собою стільки децибелів. Потім вона згадувала, що мала відчуття, ніби побувала на рок-концерті.
– Ви що, газету збираєтесь випускати? – спитала дівчинка, побачивши вивіску.
– На це, на жаль, немає часу. У нас дуже мало часу!
