Мортіус щосили загримав у двері. Як правило, в його місті сторожами працюють глухуваті підозріливі дідусі, яким не хочеться спати вночі. Але Мортіус знав, як до них підійти. Щоправда, ні з ким не ділився своїм секретом. А ну ж ним скористаються грабіжники крамниць чи складів! Однак нашого репортера чекало розчарування: сторожем виявився хлопець років чотирнадцяти. Він визирнув у віконечко, побачив Мортіуса й заявив:
– Не буду нікому відчиняти! Приходьте вранці.
– У нас немає часу! – обурилась Соня. – І ми – не крутиголовці.
– Я – теж. Дуже приємно! До побачення!
– Справа державної ваги!
– Наш король помер.
– Знаю, знаю! Ви хочете бути підданими Імперії? Якщо ні, то відчини. До речі, не лякайся: з нами два тигри.
– І кіт, – вставив Фелікс.
Тигри і кіт не могли не зацікавити впертого хлопчиська. Він повідмикав усі замки й виглянув.
– Цікаво! – присвиснув він. – Але й товариство!
Мортіус сухо мовив:
– Нам потрібен комп'ютер і друкарський пристрій.
– А гвинтівку де взяли?
– Не твоє діло! – розсердилась Люцина. – Ми вкрали ще й машину, отам вона – на задньому дворі.
– Вона каже правду, – озвався Тигрисик. – Ти чув як ми кричали? Як у джунглях...
– Нічого я не чув. А ти що, вмієш розмовляти?
– Ми всі вміємо розмовляти! – з притиском мовила Соня. – Пусти нас досередини, тоді й поговоримо...
– Та заходьте вже... Тільки не поламайте чого.
Мортіус був трохи здивований. У них друкарні працювали вдень і вночі, друкуючи всяку всячину: від рекламних буклетів до журналів.
– У вас що, газети не виходять? Стільки подій...
Мортіус жадібно вдихав запах паперу й друкарської фарби. Друкарня була зовсім маленька, що його здивувало.
– Друкарня зачинена через траур.
– Як же люди дізнаються про новини?
– Для чого тоді телебачення й радіо?
Мортіус відвів хлопця вбік і став пояснювати причину їхнього візиту. Бо коли усі говорять разом, це довго. Хлопця звали Роланд, і довго він не роздумував. Ідея йому сподобалась, хоча довіри до Серединного світу він не мав. Надто ексцентричними були вчинки прибульців. Зрештою, Мортіус мав палке серце і щиро хотів допомогти громадянам Королівства. Таким людям тут вірили.
Роланд махнув рукою:
– Диктуйте текст! Я наберу! А ви – нічого не чіпайте...
Ніби малі діти прийшли на екскурсію. До речі, друкарні в Серединному світі були набагато досконаліші з технічного боку.
Люцина одразу здогадалась про наміри Мортіуса, бо вони мешкали обоє в одному місті, де під час виборів усі паркани обклеювали агітаційними плакатами з портретами кандидатів. Звідки люди б інакше довідалися, які вони хороші й скільки корисного можуть зробити? Навіть Люцині, яка ще не мала права обирати, на вулиці вручали брошури й листівки, просили передати батькам. Мама дякувала і складала все на купу в передпокої, бурмочучи собі під ніс: «Скільки гарних книжок можна було б видрукувати на цьому папері! Даремно тільки марнується!» Однак Люцина мала власну думку з цього приводу. Цікаво все ж дізнатися, що в їхньому місті живуть такі люди, що вони роблять, про що думають. Люцина з мамою жили дуже самотньо: дуже рідко ходили до когось у гості й так само до них майже ніхто не заходив. Навіть родичів не мали. Мама, щоправда, якось сказала: «У нас є родичі, але дуже далеко. Ми зустрінемось із ними, коли настане час».
«Який час?»
«Особливий», – відповіла мама.
Дивно, хіба час буває особливим? Щось трапляється вчасно або невчасно, от і все. У Серединному світі не відбувалося нічого, вартого уваги. Та відколи Люцина покинула його, одразу віднайшла друзів, і тепер не уявляла, як зможе з ними розлучитися, бо почувала себе в Королівстві, наче вдома. Їй навіть не було страшно крутиголовців і темряви незнайомого міста. Вона розмовляла з Тигрисиком, Сиволапом і Феліксом, і це зовсім її не дивувало. Пора вже порозумітися людям із тваринами. Вони зможуть одне одному щось порадити чи допомогти.
Проте було щось таке... Наче вона його знала й забула. Іноді воно було зовсім близько, але наштовхувалось на перепону й зникало. Так буває, коли намагаєшся пригадати сон. Але це було більше, ніж сон.
Зараз Люцина з Сонею стояли за плечима Роланда, пальці якого спритно бігали по клавішах. Соня не витримала:
– Ну, а потім що?
– Розмножимо і наклеїмо на будинках, повкидаємо до поштових скриньок, порозкладаємо на лавках у парку, повісимо на шворках для білизни... – пояснив Мортіус. – Люди встануть і дізнаються що до чого...
– Круто! – похвалив Роланд. – У нас такого ще не було.
– Як вважаєш, можна зробити три тисячі примірників?
– Запросто! Можна й п'ять. Я вмію. Не раз підміняю когось, хто не має змоги вийти на роботу.
– Чудово! Але чи встигнемо ми до ранку все розповсюдити? Нам ще треба дещо зробити...
– Я можу покликати знайомих. Закінчимо, сяду на телефон.
– Здається, у вас не дуже розвинені ЗМІ.
– А що це таке? – спитав хлопець.
