Перевіз ретельно оглянули, бо змовники могли в останню хвилину підкласти міну. Імператор через затемнене броньоване скло спостерігав за сановниками, що вийшли розім'яти ноги на помості. Йому не сподобалися їхні обличчя: якісь сірі, похмурі, з кислими мінами. Нічого дивного, адже він взяв із собою найбільш підозрілих, які могли скористатися його відсутністю. Міністри знали, що це привід із ними розквитатися, тому й вигляд мали відповідний, міркуючи, коли і як це станеться. Імператорський військовий трибунал міг звинуватити в змові проти Його Величності навіть камінець, об який той спіткнувся. Проте Імператор не збирався вбивати цих міністрів, бо знав, що на зміну їм прийдуть такі самі недоуки й ідіоти, бо набирали сановників із давніх аристократичних родів із зіпсутою гнилою кров'ю. Як любить казати Головний Маг,
Туман не спадав. Придворні раптом заметушились, показуючи за борт. Перевіз, який досі переможно розтинав хвилі, засмикався і спинився. У глибині душі Імператор знав, що уся ця затія не минеться без проблем. Він наказав опустити скло. У ніс вдарив огидний запах застояної мертвої води.
Пронизливий свист урвався, перелякана до смерті Олімпія впала в якусь темну водойму. Вона на мить аж втратила свідомість, вдарившись об воду, і вже повільно стала опускатись на дно. Однак їй пощастило прийти майже одразу до тями і виринути. Олімпія жадібно вхопила повітря. Уже не знати, скільки років вона не плавала, хоча як раз цього навчишся, то вже довіку не забудеш. Було так темно! Бідолаха й так уже втратила будь-яку орієнтацію в просторі й не уявляла, на якому вона світі. Вода була холодна, глибока, нічого не видно – ось що вона знала. Аби не піти на дно, Олімпія попливла навмання. Кросівки вона згубила ще в пащі Змія, тому сяк-так могла протриматись на воді. Попереду виступали обриси чогось дуже високого й дуже темного.
Невдовзі Олімпія вперлася руками в камінь і намацала товсте металеве кільце, до якого прив'язують човни. Після кількох невдалих спроб їй вдалося вибратися на тверде й сухе. Перед нею була стіна, викладена з грубого тесаного каміння. Вона притулилась до неї спиною, щоб не впасти знову у воду. Почало сірішати. Добра ознака! Отже, у цьому світі є сонце. Олімпія полегшено зітхнула. Треба негайно обстежити це місце й не панікувати. Назад дороги все одно немає. Дуже швидко жінка переконалась, що припливла до круглої вежі. Якщо це та сама Вежа, то вона вже в Королівстві. Але досі їй не вельми щастило. Хтозна, чи доля знову не підсунула їй якесь випробування... У Серединному світі Олімпія навчилась такому: коли щось спершу легко вдається – чекай невдачі. Останнім часом вона так втомилася... Усе на роботі йшло невлад, усе було немиле. Отак приблизно людина почуває себе перед тим, як має вирушити кудись у дорогу. Але ж вона не могла про це знати! Певно, існувало якесь передчуття, тільки вона не звернула на нього уваги. Тому й належно не підготувалась, нічого не розповіла Люцині, бо вважала, що не час.
В мокрій одежі було дуже холодно, й Олімпія увійшла досередини Вежі. У стелі знаходився квадратний отвір, до якого здіймалися гвинтові сходи, і так повторювалося сім разів. У кутку біля входу вона знайшла невеликий електричний ліхтарик, але батарейки давно сіли. Втім, почало розвиднятися, а на горішніх поверхах були віконця.
– Чи є тут хтось? – голосно спитала Олімпія.
Тиша. Вона виглянула надвір. Над темною поверхнею лісового озера клубочився туман. Перед її очима постав Чарівний ліс, верхівки дерев якого вже позолотило сонце. У Олімпії виступили на очах сльози. Вона глибоко зітхнула. Ліс кликав її до себе, але вона відчувала, що мусить тут лишитись на деякий час. І треба зігрітись, бо простудиться. Олімпія почала підніматися сходами на Вежу. Зі стін звисала павутина, наче клапті серпанку, що посірів від пилу. Прокидались комахи й вилітали надвір погрітись, пищали зголоднілі за ніч пташенята. Нарешті вона дісталася верхнього поверху, який оточував вузький балкон. У круглій кімнатці стояла шафа з дзеркалом й крісло, прикрашене багатою різьбою. Усе вкривала пилюка. Прибирали тут, напевно, раз на рік, тому птахи мали змогу спокійно вивести пташенят. Олімпія знайшла в шафі скромну чорну довгу сукню, довгий серпанок й черевички, що було дуже до речі, бо ноги геть заклякли. Схоже, що вона застудилась. Олімпія витерла волосся старим полотняним рушником і перевдяглася, навіть не звернувши уваги на колір сукні: в Серединному світі жінки вдягались у чорне, йдучи на вечірку чи до театру. Мокру одежу вона повісила на балконі, а сама вмостилась у кріслі, підібгавши ноги. Пекли очі, поболювало горло, але вона нічим не могла собі допомогти. Перш ніж вибиратись звідси, треба було багато чого обміркувати. Незабаром їй доведеться пояснювати усе Люцині...
