Королівство полностью

Відьмаки, тобто відьми чоловічого роду, до чорних штанів вдягали пістряві сорочки, що розмаїттям барв нагадували квітковий ринок. Вовкулаки та інші перевертні (щуролаки, жаболаки та інші) неохоче допускались до Клубу, бо кілька років тому один вовкулака загриз молоденьку відьмочку, яка вночі поверталась із засідання. Слинявці належали до окремого відділу. Завдяки їм багато книжок залишались непрочитаними і опинялись на смітнику. Вони орендували в пліснявців частину книгосховища публічної бібліотеки, що не ремонтувалось уже п'ятдесят сім років.

Звичайні люди теж могли отримати членство в Клубі. Серед них є й такі, які ніколи не прочитали і не купили жодної книжки, стійко протистояли навіть детективам та казкам. Врешті, вони бачили фільми та мультфільми за цими книжками і могли вільно себе почувати навіть у освіченому товаристві. Такі були для Клубу справжньою знахідкою.

Засідання Клубу мало розпочинатися. Довгомудик Лукаш, від якого тхнуло цапом і м'ятою, підкотив до каміна крісло з високою спинкою, а Гортензія допомогла сісти в нього старенькій матері. Товариство розсідалося де кому хотілось, але так тільки здавалося на перший погляд. Кожен знав своє місце, бо серед відьом та опирів бувають більш досвідчені та менш досвідчені. У людей частенько все навпаки. Місця в першому ряду належать тим, хто має владу і гроші, а чи мудрі вони, чи дурні, не важливо. Зате пихи в них дуже багато.

Між членами Клубу не було чвар. Зради тут не боялися: усе золото світу не переважило б помсти за розкриття таємниці. Помста темних сил настільки жахлива, що не піддається жодному виміру.

Чекали на Повелителя. Щоб надати урочистості зібранню, він приходив останнім. Повелитель зовні скидався на вчителя географії, який ніколи не подорожував: замучений, худий. Якби не його всюдисущі очі. Він мав дуже приязні стосунки з крутиголовцями, і в його жилах текла дещиця їхньої крові. Однак, коли Повелитель з'являвся серед звичайних людей, ті не звертали на нього уваги. Та горе тому, хто насмілився б обрахувати його на ринку, чи зайняти місце в кіно!..

Повелитель швидкою ходою перетнув салон, вітаючи кивком голови товариство, і наблизився до старої відьми:

– Вітаю шановну пані Олівію! Сподіваюсь, подорож сюди не втомила вас?

– Моя дочка... – буркнула стара, зморщивши носа, і Гортензія в найдальшому куточку салону почала шкребти землю у вазонку з могильною кропивою.

– Вітаю чарівну панну Гортензію! – ласкаво мовив Повелитель. Сьогодні препоганий вечір, чи не так?

– Так, – ледь чутно писнула Гортензія.

– Препоганий вечір, препоганий! – загуділо товариство.

– Нехай так буде надалі!

– Нехай буде!

– Ну, що ж, бачу, всі зібралися... Тільки наш шановний чаклун Сілентіус, напевно, знову програв костюм у карти і посоромився прийти.

– Повелитель усе знає! – захоплено вигукнула Матримонія, спеціаліст зі шлюбів.

– Ну, не все... Наприклад, я не знаю, що в цій червоній книжечці, яку пані так ніжно тулить до себе.

– Я. Повелителю, – поважно розтягуючи слова, мовила Матримонія, – позичила її у начальника автоінспекції. У нього десять таких книжечок. Тепер буде дев'ять...

Усі заплескали в долоні.

– Ну, що ж, подивимось....

Повелитель галантно взяв із рук Матримонії книжку і поніс її до головного, по суті, єдиного експерта – старої відьми, що зручно витягла ноги перед каміном, у якому вже розпалив вогонь Лукаш. Посеред німої тиші вона витягла з кишені чоловічого картатого носовика, гучно висякалась і понюхала книжку. Усі зацікавлено повитягували шиї.

– Кримінальний роман, Матримоніє! Можеш повернути назад.

– Я думала, щось класичне, – розчарувалась Матримонія.

– Класики завжди виглядають новенькими, а цю читали за сніданком. Яєчня і канапки з ковбасою.

– Ох, як мені прикро! – вигукнула Матримонія.

– Згідно Статуту, той, хто принесе для експертизи шість нешкідливих книжок підряд, буде виключений із Клубу на рік.

Двоє довгомудів внесли брудну шматяну торбу, напхану книжками.

– Бібліотечні! – сказав старший із них.

Вкрадені в бібліотеці книжки вважались найпрестижнішою здобиччю.

– Давайте сюди! – наказала стара.

Вона неквапливо понюхала першу.

– Це часом не з пункту прийому макулатури? Щось дуже пліснявою тхне...

– То вони набрались у нас вдома стухлості.

Довгомуди жили, здебільшого, по підвалах, де можна було влаштувати цілий склад вкрадених речей. Продавали вони їх лише, щоб звільнити місце для нової здобичі. Із десяти книжок вісім виявились чогось вартими.

Стара довго гладила два томи «Дон Кіхота» Сервантеса в гарних шкіряних палітурках із золотим тисненням, ніжно промовляючи:

– Іще на дві менше... Рідкісне, дуже рідкісне видання... – і з силою, гідною подиву, шурнула обидві книги у вогонь.

– Браво! – сказав Повелитель, і всі заплескали.