Королівство полностью

– Я пам'ятаю, як він опинявся то під подушкою, то під ліжком, а якось навіть розбив шибку в класній кімнаті. Я думав, це твої штуки...

– Це – справжній меч, навчений майстром Загреєм знаходити господаря в разі небезпеки. Мій меч має найбільшу силу лише тоді, коли твій поруч. Таке замовлення зробили ще наші прадіди. По правді, я волів би діяти самостійно. Яка користь з твого меча, коли ти не міг з нього скористатись? Слава Богу, я й без меча можу діяти на власний розсуд. Наш зв'язок – нерозривний. От тільки, як гадаєш, що буде, коли ми закохаємось в одну й ту саму дівчину?

– Я поступлюсь, – махнув рукою Серпень, не відриваючи очей від свого меча.

– Це, звісно, не моє котяче діло, – кашлянув Сиволап – але в історії можна відшукати багато прикладів, коли лицарі не могли поділити між собою даму, і цілі царства пішли через те з димом. Наприклад, Троянська війна...

Марко засміявся:

– Жінка може пересварити найдоблесніших мужів. Але, гадаю, ми не такі дурні. Інакше б когось із нас на світі не було.

– Кожне покоління чимось різниться від попереднього – сказав Серпень. – Мені було б нудно ступати крок у крок за своїми предками.

– Один із моїх прапрадідів, Амброзій, дуже ретельно вивчав магію, а бабця зналася на травах... Зрештою, зараз це не важливо. Перш, ніж вийти з печери, нам слід згадати техніку двобою. Наші мечі пам'ятають прийоми, а ми ж іще жодного разу не бували в ділі. Серпню, ти пам'ятаєш слова, яких навчив нас Лицар Королівського Меча?

– «Клянусь скористатись мечем лише за крайньої потреби».

– А друге правило?

– «Нападати, щоб захищатись».

– Молодець! А трете?

– Стривай, стривай... Не можу згадати...

– «Нехай меч стане прахом, якщо на нього впаде крапля невинної крові». Це – третє і останнє правило. Власне, ці правила годяться для усіх світів, але майстрам завжди було невигідно заклинати отак мечі. Клієнти вимагали простішого.

– То що, спробуємо? – запропонував Серпень.

– Я буду арбітром, – оголосив кіт. – Мені, правда, більше подобається, коли граються не мечами, а тенісними м'ячами. Тут ця гра не дуже популярна. Понаставляли на тенісних кортах яток з пивом. Що за люди!

Мортіус навіть не здивувався, почувши, як тигр розмовляє. Така була в нього професія. До того ж, він вважав Колобка дуже розумним.

Тигр не дав йому часу на роздуми.

– Ідемо вже! Слід остерігатись чужих, ворогів. Я знаю дорогу. Я відчуваю.

– Стривай, треба щось узяти з собою! Як же так...

– Залиш усе! Нічого не потрібно. Ми мусимо йти швидко.

Мортіус відчув, що ноги стали наче з вати. Він дуже яскраво уявив собі, що таке втеча, і її наслідки, якщо їх упіймають. Страшно подумати, що можуть зробити з беззахисним довірливим Колобком прихвосні Повелителя. А то й поліція, якщо зустріне його з тигром на вулиці.

– А може, обійдеться? Я щось збрешу, як завжди...

– Не треба брехати і ходити манівцями. Я піду сам!

– Ну, добре, – зітхнув Мортіус. – Ходімо!

Він замкнув двері на ключ. Треба було подзвонити діду Пилипку. Той мав великий кримінальний досвід і знав, як ховатися. Мортіус панікував. Мортіус боявся. Усеньке життя його повчали, ним командували. Він знав – так буде доки вони з Тигрисиком не опиняться в омріяних джунглях.

Надворі світало. Дехто з нечисті уже повкладався спати в домовини та скрині, а дехто, змінивши нічну личину, вибирався на службу, бо є така нечисть, що справно сплачує податки, житлово-комунальні послуги і займає високі посади. Від неї нікуди не сховаєшся. Якби сісти в літак, чи швидкий потяг... Але з тигром не пустять навіть до трамваю.

Надворі було так мирно й тихо, що Мортіусу аж сльози навернулися від жалю за тим, що він покидає. Хоча покидав він усього лише квартиру й роботу, що не давала справжньої втіхи. Він не встиг навіть розглянутися, як наштовхнувся на бабу Ганьку, двірничиху, що приступала до подвір'я, озброївшись березовим віником. Колобок, щасливий і безтурботний, муркнув до неї. Заспані очі баби Ганьки, що бачила досі тигрів лише по телевізору, стали круглими.

– Доброго ранку! – і собі привітався Мортіус, поквапившись завернути за ріг будинку. Про всяк випадок він заткнув собі вуха.

– Вушка болять, таточку? – співчутливо спитав Колобок, але не почув відповіді.

– Нам не треба потрапляти людям на очі, – тремтячим голосом сказав Мортіус. – Сховаємось он там!

За будинком простягались невеличкі грядки з гарбузами, цибулею, картоплею, а далі починались неторкані людською діяльністю зарості бузини та кропиви. Там Мортіус сів просто на землю.

– А далі куди? – роздратовано спитав він. – Назад дороги немає. Хіба що сказати, ніби бабі Ганьці ти привидівся. Це з кожним може бути, особливо спросоння.

– Я знаю дорогу. Але ти покажи місце, де мене знайшов і став моїм таточком, – неохоче вмощуючись у мокрій кропиві, сказав Колобок. – Мене несла вода, темна, брудна, а потім я вийшов з неї і плакав, доки ти мене не знайшов.

– Тебе хтось кинув у воду?

– Погані, погані крутиголовці!