Чи то була якась інша верба, чи Тигрисик умів чаклувати, але дупло зникло, і з'явились нові гілки з молодим листям. Втім, такий поважний чоловік, як колишній репортер «Посейбічних і потойбічних новин», давно уже змирився з новою дійсністю.
– У Королівстві дбають про дерева. Дуже дбають!
Мортіус якось гірко посміхнувся:
– Сподіваюсь побачити це на власні очі. Давай снідати – і в дорогу. Я бачив вхід у підземелля. Тільки перепрошую, там погано пахне.
– Я не боюся, коли погано пахне. Я – великий і дужий.
Останній сніданок у цьому світі тигр із Мортіусом впорали дуже швидко. День обіцяв бути сонячним. Мортіус так і не скинув куртки, щоб не витрусити ненароком того, що туди понапихав. Перцевий балончик він згубив, тікаючи від вовкулак.
Цегляний вхід до підземних галерей, що тягнулися на багато кілометрів, закривали металеві двері з поширеним у місті написом
На цих дверях висів іржавий замок, але Мортіус мав універсальний ключ до усіх замків, бо в підземеллі було багато дверей, і якби він не вмів їх відчиняти, то не побачив би ніколи сонечка в небі. Йому набридло тягати за собою разом із ящиком інструментів ще й три кілограми ключів різних мастей. Універсальний ключ зробив для нього Хвістик, приятель діда Пилипка, в обмін на старий магнітофон. Хвістик кохався у джазі й мав кримінальне минуле, не менш славне, ніж у Пилипка. Власне, порядні люди не хотіли знатися зі слюсарем, що тричі на день спускається в каналізаційні люки. Мортіус, буваючи як репортер на світських прийомах, не раз мав нагоду посміятись над цими обивателями.
Замок не одразу піддався, бо його відчиняли десь раз на п'ять років, але Мортіус мав із собою пляшечку машинної оливи: необхідний атрибут його обох професій. Життя вимагало від нього бути готовим до несподіванок. Двері зачинилися за людиною і тигром. Колобок спитав:
– Як ти вважаєш, таточку, я – хоробрий?
– Ти ще хоробріший за мене, – запевнив його Мoртiyc.
Він замкнув двері на засув. Одразу стало темніше, хоча світло просочувалося крізь вентиляційні решітки угорі. Коридор, обкладений цеглою, був похилий. Підземелля викопав невідомо хто ще в незапам'ятні часи і, певно, не для того, щоб милуватись підземною рікою, бо тоді вона ще пливла під сонцем, і в ній водилась сила-силенна риби. То вже згодом підземні ходи були прилаштовані до потреб комунальної служби, а щоб ніхто не шукав скарбів, їх частково замурували або прикрили металевими дверима.
Наразі, йти було сухо. Мортіус добре орієнтувався в позначках на стінах, намагався вести Колобка так, щоб тому якнайдовше було комфортно. Далі на них чекало правдиве пекло: темне і смердюче. Тигр довірливо чалапав позад Мортіуса і мовчав. Думав про щось своє. Його м'які лапи ступали нечутно. Мортіус показав йому ніші, повні людських черепів та кісток:
– Дивися, сюди зносили кістки зі старих цвинтарів. Так, як у паризьких катакомбах. Уявляєш, над нами вулиці, будинки, парки... Чути, як їде трамвай. Життя нагорі буяє. І ніхто не думає, що під ним порожні довгі коридори, Ну, майже ніхто...
– Знову двері, – сказав тигр. – Ти їх відчиниш?
– Аякже!
– Який ти сильний, таточку
– Головне тут не сила, а вміння, – поважно мовив, потішений таким щирим виявом захоплення Мортіус. – Тут треба запалити світло. Чекай, я під'єднаю дроти.
Однак світло не з'явилось. Присвітивши ліхтариком, Мортіус виявив, що немає електричних лампочок, хоч за інструкцією вони мали би бути.
– Кляті довгомуди! – вилаявся він.
– Що сталося?
– Лампочки повикручували. Зрештою, вони тут мають сховки краденого. Непогане місце для всіляких темних оборудок. Одного разу я знайшов тут кулемет часів першої світової війни. Це ж треба було сюди приволокти!..
Перед ними стіною постав морок. Ліхтарик ледве освітлював частину вогких сходів, що стрімко вели вниз.
– Не послизнися! – попередив Мортіус, і сам послизнувся, упавши на тигра, що йшов одразу за ним. – Скільки часу йти до твого Королівства, як ти гадаєш?
Тигр висловився дуже точно:
– День-ніч.
– Так не вийде! – вжахнувся Мортіус.
– Я був малий – не знаю іншої дороги. Когось спитаємо.
– Пацюків? Та вони тут завбільшки з доброго бульдога! Я не знаю, про що з ними можна говорити.
– Мова допомоги – одна.
Здавалося, вони спускалися цілу вічність. Потім сходи скінчилися і по обидва боки тягнувся коридор. Стрілка вказувала в напрямі підземної ріки. Усе частіше їм зустрічалися пацюки. Кілька слинявців снідали якимось паскудством. Вони грізно забулькали, попереджуючи, щоб не наближались до них.
– Не бійся, то слинявці. Вони бридкі та й усього. Давай відчинимо ці двері, може, знайдемо щось потрібне.
