Сяйво материної слави не падало на Гортензію. Вона росла дуже закомплексованою, сором'язливою, схильною до самоти. Найбільше їй подобалося збирати трави, купатися в росі на світанку. Якби її воля, вона б оселилась у хатинці серед лісу, щоб поблизу дзюркотів струмок.
– Ти чого розмріялась? Сип зілля! – гаркнула стара.
– Уже сиплю! – похопилася Гортензія і щедро сипнула порошку з бляшаної коробки.
Повітря наповнив дух м'яти. Вариво зашипіло, і клубок зеленої пари здійнявся над казанком. А потім велично поплив до дверей.
– Дурепа! Що ти наробила?! Ти що, не нюхала?!
– У мене нежить, – схлипнула Гортензія.
Було вже пізно щось вдіяти. Перед дверима клубок зупинився і, не дочекавшись, що їх відчинять, почав вивітрюватись крізь шпарини. Після цього перемінились усі причандалля відьомської кухні: вогнище на газову плиту, вовча шкура на пластиковий стілець блакитного кольору. Ворона опинилась на кухонній шафці серед банок з-під спецій. Тим часом зелений туман із сильним запахом м'яти заповнив сходи і, вийшовши крізь розбиті хуліганами двері, розлився по вулиці. Він множився, розростався, і ніщо вже не могло його спинити.
Стара відьма раптом перестала сердитися й хіхікнула, наче коментуючи те, що сталося, а потім скомандувала:
– Пішли!
Вона любила шокувати товариство і вдягнула лису цигейкову шубу, а на ноги натягла чоботи-бурки. Голову стара обмотала шарфом салатового кольору, який при сушінні на вогні місцями отримав опіки другого ступеня.
У такі миті Гортензія завжди захоплювалась матір'ю. Сама вона не могла бути такою екстравагантною. Скинула халат, вдягнула коротку вечірню чорну сукню, а в сумочку поклала книжку. Вона взяла саме таку, щоб могла вміститись у сумочці. Стара помилувалась на себе в дзеркалі й, нагадавши Гортензії про ліхтарик, випливла з квартири. Якщо хтось із людей і зауважив би цієї пізньої пори зелений туман, то сам би собі не повірив. Люди, вони такі.
На господарстві залишилась ворона Алергія, припнута ланцюжком до газової труби. З нею навіть не попрощались. Та їй було байдуже. Ворону хвилювало тільки одне: як вийти на волю, хай навіть із невилікуваним крилом. Обох господинь вона вважала недоумкуватими. Вони ніяк не могли вивчити й мову, щоб зрозуміти, чого вона хоче. А їхньою говорити ворона не хотіла, вважаючи принизливим розмовляти мовою поневолювачів.
На розі Кульбабової вулиці темною купою громадилися старі кущі бузку. Там колись стояла капличка Святого Антонія. Стару з дочкою надійно прикривав зелений туман. Запах м'яти міг заспокоїти щонайменше половину міста.
– Добре, що ти не вкинула в казан валеріани! – захихикала стара відьма.
– Еге ж, добре, – підтакнула Гортензія. – Коти супроводжували б нас до самого...
– Тихше, моя розумнице! Ти своє ще нині отримаєш від Повелителя за цей сморід.
– Запах, сподіваюсь, не буде тривким. Вивітриться...
Втім, Гортензія не була в цьому впевнена. Таку вже мала вдачу, боязку й нерішучу. Зелений туман був дуже гарний – кольору молоденьких листочків, що вона збирала ранньою весною за містом біля болітця, до якого підступали іржаві конструкції недобудованого заводу. Восени там гарно шелестіла висока трава, поміж якої зустрічались кволі кущики шипшини. Восени там було навіть краще, ніж весною: смуток огортав романтичну душу Гортензії...
– Довго нам ще тут стовбичити? Посигналь!
Гортензія мусила кілька разів клацнути кнопкою ліхтарика. Батарейка вже сідала. Нарешті світло перестало блимати, Гортензія спрямувала промінь угору. Було гарно. Наче зірка впала на землю й запрошувала інших зірок приєднатись до неї.
Запах м'яти заглушило різким запахом цапів, запряжених у чорний візок із напнутою халабудою. Чотири цапи теж були чорними. На козлах сидів довгомудик Лукаш. Його довгі руки могли вхопити за ріг переднього цапа в попарному запрягу.
Із ним треба було бути завжди насторожі. Як і всі довгомуди, він був злодюжкою. Неповнолітні довгомудики викручували електричні лампочки в під'їздах. Лукаш же міг поцупити що завгодно і в кого завгодно. Він крав навіть у себе. Як от, наприклад, оцей візок із чотирма цапами. Десять разів клявся, що більше не буде, але марно.
– Що тут смердить? – зморщив Лукаш довжелезного носа.
Йому ніхто не відповів. Гортензія підсадила стареньку матусю на візок і сама всілася коло неї, намагаючись не дихати густим запахом нафталіну. Панчоху вона все-таки порвала об якийсь цвях і тепер почувалася ще більше несміло. Подряпина не так боліла, як втрата новісіньких сірих панчох. Доведеться зняти. Зрештою, це не бал.
Лукаш гукнув до цапів:
– Вйо, мої воронії!
І шлейф запахів м'яти, нафталіну, цапів і розквітлого бузку покотився вслід за ними. Туман прокладав їм дорогу.
