Королівство полностью

– Будинок. Я такий бачила сьогодні. Там дві вежі: одна вища, друга нижча. Може, ви знаєте його?

– Я?.. Та знаю... Там знаходиться...

Гортензія чхнула, аж полетіли бризки слини.

–....Клуб книголюбів.

– О, я би туди записалась.

– Але ж ти вмієш... – сусідка раптом схопилась за поперек, наче її щось вщипнуло. – Тобто, я хотіла сказати... Цей Клуб для дорослих... А твоя мама коли приїде?

– Післязавтра.

– Якщо щось буде потрібно, заходь. Ще раз дякую! Добраніч!

– Нарешті! – сказала собі Люцина. – Як же я втомилась! Ця Гортензія забрала в мене всю енергію...

Не встигла Гортензія переступити поріг власної кухні, як у неї полетів капець і боляче вдарив у плече.

– Ну, чого ви б'єтеся, мамо? Я ж ходила дзвонити...

– Еге ж, і ляпати язиком! Клуб книголюбів, аякже! Якби я тебе не вщипнула, ти б усе витрясла перед нею...

– Вона б все одно мені не повірила! Ну, винна я, винна! Зате я прихопила книжечку в передпокої... – Гортензія витягла з кишені вицвілого халатика маленький томик у шкіряній палітурці.

– Дай сюди! – наказала стара.

– Ну, мамо!..

Від другого капця Гортензія ухилилась і хіхікнула:

– Промазали, матусю!

Стара сиділа долі, на вовчій шкурі, й мішала в чорному казанку щось брудно-сіре. При такій оказії довгі сиві патли вона вільно пустила по плечах. Варити на відьомському вогні було так само легко, як на газовій плиті. Один рух вліво довгим жовтим нігтем – і вогонь слабшав, а вправо – рідина починала бурхливо кипіти. Інтер'єр кухні був цілком у відьомському стилі, чимось, правда, скидався й на розбійницьку печеру. На грубій неструганій полиці, поруч із коробкою чаю «Чорна вдова», сиділа ворона Алергія, котра вперто не бажала прилучитися до відьомської справи, не каркала, не розмовляла. Милосердна Гортензія піді брала її з підбитим крилом ще взимку. Стара не любила цієї мовчазної пташки, у якої вистачало кебети не брати їжі з рук старої, що прагнула переселити її в кращий світ. А ціпок не досягав полиці.

– Усе ви, мамо, бачите, – щебетала Гортензія, подаючи старій капці. – А я неначе в тумані... Повелитель казав подвійну дозу, чого б це?

Стара занурила палець у вариво і облизала:

– А того, що той паскудний сусідський кіт перегриз телефонний кабель і чкурнув у закляте місце до своєї Котячої Величності. Поміркуй своєю тупою головою, чого б це рудохвостий примчався з розпроклятої землі? Наше діло маленьке, то не наш світ, хай він ще більше западеться, але крутиголовці дістануть і нас.

– Знаю, – кивнула Гортензія. – З більшого добра треба вибирати менше...

– Я ж тобі давала отрути для кота, чого він досі нам шкодить?

– Він втікає від мене! То дуже розумний кіт. Та й сусідка з четвертої квартири питала, чого я за ним ходжу. Нащо нам вирізнятись? Пронюхають, що до нас ходять клієнти за зіллячком, і донесуть у податкову інспекцію...

– Розумна в мене доня! Може, тебе в колисці підмінили, і ти не нашої крові? Тремтиш, як оці міщухи! Вони хіба озираються один на одного, як полохливі зайці...

– Ой, ні, мамо!..

– Не скигли! Чекай, Повелитель казав всипати густіше? Давай ту коробку з хвостами пуголовків. І ще раз кажу, як не маєш кебети в голові, не супереч!

– Та хіба ж я суперечу? Я ж вам слова впоперек не сказала... Може, якби я навчилась читати, швидше б порозумнішала...

– Тьху на тебе! Хочеш у діжку з чортовою кропивою? Може, сказати Повелителю: моя Гортензія хоче навчитися читати?

– Мамо, не треба! Я знаю, що це неможливо. Але я чую, як там за стіною книжки шепчуться між собою...

– Як вони тобі заважають, підпали хату!

– А дитина?

– Що, вона ніг не має, щоб втекти? Тримай свої дурниці при собі, Гортензіє! Кинь ще заморочки, щоб помалу кипіло, а я піду збиратися.

Гортензія покірно взяла почорнілу дерев'яну ложку й сіла на витерту вовчу шкуру. Її подарував старій один перевертень, у якого були проблеми з перекиданням через пеньок: за другим разом починало паморочитися в голові. За поданням старої відьми, яка засвідчила, що медицина тут безсила, вовкулаку дискваліфікували, що його, по правді, втішило, бо в нього було троє малих дітей, яких треба годувати й одягати. Слід колишнього вовкулаки згубився. Звичайні люди вміють отак непримітно жити: у них і зовнішність звичайна, і звичайні почуття. Є чому позаздрити... От якби Гортензія вийшла заміж за звичайного чоловіка, то мала б таку дівчинку, як Люцина. Читала б з нею книжки, купувала їй гарний одяг. Якось Люцина допомагала нести важку сумку, і вони трохи погомоніли. Про школу, і взагалі, про життя. На роботі, а Гортензія працювала в аптеці, завжди хтось гримав. Приятельок вона не мала. Знайомі відьми надто любили гроші та всілякі земні блага. Її мати, Олівія-Гізелла-Павлонія, була останньою Великою відьмою в цьому світі, із тих, хто не має страху, бачить речі та людей наскрізь...