Із-за товстих дверей не долинало жодного звуку, тому важко було зрозуміти, що діялось у коридорі. Дівчинка притулилась до холодної стіни, не здатна ступити вперед ні кроку. Вона ж не подбала ні про ліхтарик, ні про спальний мішок, ні про мотузяну драбину, і навіть про запас харчів, і що найгірше – не мала жодного досвіду, як діяти в скрутній ситуації. Ніколи не подорожувала, не виїжджала за межі свого міста. Усе це мало початись, коли вона стане дорослою. Зараз Люцина потребувала лише світла, яке освітило б їй шлях бодай кудись. Такої темряви вона ще не бачила. Але, певно, бувала й гірша, бо з-під дверей просочувалась тонесенька світла смужечка. Двері хтось поторсав, пробуючи відчинити, спочатку рукою, а потім ногою. На тому все скінчилося. Відьми не носять із собою слюсарних інструментів. Упродовж цих напружених хвилин Люцина навіть не заплакала.
Минуло трохи часу в темряві й тиші, як раптом у торбинці щось завовтузилось. Люцина розщібнула її. Так поводити себе могла лише «Енциклопедія Королівства». Щось пробігло в неї по руках, спустилось додолу. Для книжкових гномиків Люцина була велеткою, хоча на фізкультурі в школі стояла третьою від кінця. На підлозі спалахнули малесенькі ліхтарики. Їх було кілька десятків: по одному на кожного гномика. Малеча вишикувалась у два ряди і рушила вниз сходами, спритно зістрибуючи з приступок. Процесія, що вела за собою Люцину, рухалась дуже повільно, але невдовзі сходи скінчились і по рівному гноми пішли трохи швидше. Дівчинка могла тільки подивуватись, як стільки гномів помістилось у одній книжці, хоча
Отак вони йшли, йшли. Іноді з темних кутків долинали якісь підозрілі звуки: не то схлипування, не то стогони. У підземеллі, можливо, колись тримали в'язнів, як це було з графом Монте-Крісто. Але гноми зовсім не звертали уваги на привидів: їх не вщипнеш і не полоскочеш. А Люцина побачила попереду цятку світла, яка поступово збільшувалась, і вже відчувався подув свіжого повітря.
Нарешті вони вийшли до кімнати, яка виходила вікном у сад. Дивно, бо Люцина не помітила, щоб вони піднімались нагору. Дверей надвір не було просто велике вікно, навіть засклене, хоч і вкрите багаторічною пилюкою. У ньому сонце сідало над дорогою до Замку. Напевно, якась потаємна кімната, до якої потрапляли з темного страшного підземелля. Під стіною стояла знищена міллю канапа, під вікном – стіл та стілець. Поки Люцина роззиралась, гноми зникли: напевно, сховались у книжці. У них там мали би бути кімнатки для відпочинку з малесенькими ліжечками, хоча, можливо, гноми жили в самому Королівстві й час від часу з'являлись, щоб підмітати сторінки.
Люцина виглянула з вікна. До землі було досить високо, але її кіт Фелікс, швидше за все, зневажливо б пирхнув, бо зовсім не боявся висоти. Дівчинка відчула, що дуже втомилась, і лягла на канапу. Призахідне сонце заливало кімнату рожевим світлом.
– Трохи відпочину, – позіхаючи, сказала вона. – Дякую вам, мої любі гномики!
Так любила говорити її бабуся.
Люцина прокинулась, коли в кімнаті було майже темно. Вона ще не вирішила, де їй прокидатись: вдома чи у незнайомому місці. На стільці гойдалась якась скоцюрблена постать й жалісно скиглила:
– Вигнали мене, вигнали!
– Хто? Що? – підхопилась Люцина. – Де я?
– Вигнали мене, вигнали...
– Хто ви?
Істота обернулась, і вона побачила невеличку тітоньку в панамці на розкуйовдженому волоссі, вбрану в латаний-перелатаний халат.
– Соня. А ти хто?
– Люцина.
Історія Люцини та історія Соні були схожі, бо кожну довелось би довго розповідати. До речі, обидві постраждали від відьом через свою любов до книжок. Тому їм неважко було порозумітись. Люцина не мала води, щоб заспокоїти бідолашну Соню, але знайшла цукерку.
– А ти?
– Я щось не хочу.
Цукерка заспокоїла Соню, і вона дещо встигла розповісти.
І дідусь, і тато Соні служили бібліотекарями в Замку, а тепер вона охороняла книжки, хоч за це їй ніхто не платив. Але вона мала невеличкий город, у якому, перекопуючи землю, знаходила старовинні монети і вимінювала на них каву та свічки.
– Я ніколи не продала б жодної книжки! – гордо сказала Соня. – Навіть, якби вмирала з голоду. Ой, як тут темно!
Вона витягла з кишені недогарок свічки й запалила.
– А нас ніхто не побачить? – занепокоїлась Люцина.
– Не сидіти ж нам у темряві! Ми не коти й не сови. Мене прогнали з бібліотеки, щоб не заважала, а таку безневинну бродяжку, як ти, ніхто не чіпатиме.
– Я не бродяжка. Я тут зовсім із іншої причини.
– Ой, що ж мені робитоньки! Книжки лежать на подвір'ї... Варвари вони, варвари!..
– Я одну підібрала, – Люцина простягнула книжку.
– О, сонети Петрарки! – залилась сльозами Соня і ніжно притулила до грудей тоненьку книжечку.
Як усі люди, що довго жили самі, вона навіть не поцікавилася історією Люцини.
– Ми повинні врятувати книги, усі до одної!
– А хто ж тоді рятуватиме нас? – спитала Люцина.
– Не турбуйся про це! Можливо, нас врятують лицарі з Королівства.
