Ярчевському не дали більше говорити. Він, зворушений, устав від стола, вклонивсь усім і вийшов. Пан Овруцький моргнув на прислужника й шепнув йому щось на вухо.
Слуга вийшов прожогом.
Тільки що Ярчевський вийшов за браму замкову, його піймали замкові гайдуки, зв’язали, закрили якимсь килимом і понесли до льоху…
Коли пан Овруцький пошептався з слугою, всі догадалися, що се мова за Ярчевського, та що пан Овруцький не подарує йому тої зухвалости.
Усі були з того раді, бо-ж то нечувана зухвалість — таким способом в маґнатськім домі нападати на шляхту та обставати за гайдамак-шизматиків…
Особливо радів з того патер-єзуїт. Він зложив побожно руки й молився за спасення душі того грішника, та лиш очима зиркав то на пана Овруцького, то на шляхту…
— В маґнатськім домі я ще такої хули не чував…
— І то з уст шляхтича гербового…
— Хтозна, який він шляхтич!
— Заложуся, що то перевдягнений гайдамака-запорожець…
— Не може бути, бо говорить по вченому…
— Гадаєте, що там таких нема? Го, го, го! Я був на Січі й сам переконався. Між тими діяволами трапляються люди дуже освічені.
— Де-ж вони тої освіти набралися?
— В тій шизматицькій академії в Києві, що її заснував Сагайдачний, а тоді розширив та підніс Митрополит Могила Петро…
Щоб затерти прикре вражіння з того, що було з Ярчевським, стали пани ще дужче пити, говорити один поперед другого та вигукувати. Бенкет тягнувся довго. Панство Овруцькі встали від стола й пішли до своїх кімнат. За ними повставали другі, а дехто то так підтягнув, що не міг устати: таким помогли слуги. Решта бенкетувала далі, співала, кричала, а тоді пішли гуляти…
Те саме, що в покоях, діялося й на подвірю замковім. Тут понаставляли столів, а на них наклали страви, понаносили напитків. Пан Овруцький не жалував нічого. Кожний повинен добре памятати його весілля. Гості не жалували собі: їли й пили, скільки влізло.
Смолоскипи стали пригасати. П’яний народ лягав де попало… спочивати. На економії й по селу чути було п’яні крики та співи. Красноставчане поховались, де лиш хто міг. Кожне лякалося напасти.
Тільки що проїхала карета панства Овруцьких, в селі аж зароїлося від слуг усякого росту й роду. Вешталися гайдуки, лакеї, двірські козаки. Усе вбране гарно в кольорах та гербах своїх панів.
Між тою юрбою йшло двоє козаків, які не мали на собі ніяких панських відзнак. Вони йшли несміливо, тинялись по вулиці й розглядали на всі боки здивованими очима.
На дорозі стрінули сотника надвірних козаків пана Потоцького. Він держався бадьоро попід боки, придивлявся до козаків і став у голос сміятися.
— А ви звідкіля, панове гетьмани?
Козаки стали, вклонилися в пояс і не важилися відповідати. Се ще більше розсмішило бадьорого сотника.
— Що-ж вам, язики задубіли, чи що?
— Ми в такому ще не бували, пане полковнику, то й не знаємо, що з нами.
— Чого-ж ви сюди приплентались?
— Пан звелів, та й годі. Не сперечатися-ж з ним!
— Чиї ви?
— Ми вельможного пана Трачевського… піддані…
— Багато вас приїхало?
— Четверо. Двоє десь згубилося між народом, та ось ми їх і шукаємо: коли не будемо разом, пан вибатожить…
— Такий то вельможний ваш пан, що з чотирма дурнями на весілля вибирається, а з вас такі козаки, що треба їх на мотузки повпинати…
— Та ми лиш передягнені за козаків — ми піддані хлопи…
— А на Січі бували?
— Не знаємо, що воно таке є…
— Ех, дурні, от дурнів знайшов на втіху…
Біля сотника зібралася юрба козаків панських і стали з бідолах сміятися та глузувати…
— Хіба-ж тут яке весілля, чи що? — спитав старший козак.
— А ти не знав? Як же ти сюди їхав, не спитавши?..
— Не можна нашого пана питати. Звелить їхати, то кидаємо вили, передягаємося за козаків і в дорогу…
— Справді, ви дурніші, ніж я гадав, а коли й ваш вельможний Трачевський такий мудрий, як ви, то варто поглянути на його…
— Ми голодні, та не знаємо, де тут господа…
— А гроші маєш один з другим? На біса тобі господи, сьогодні пан Овруцький весілля справляє, то й нагодує усіх, йдіть до замку… Але я-б вам, лицарям, не радив туди йти, бо там таких голоп’ятників в шию виженуть…
— А мені таки їсти дуже хочеться, — говорив старший козак, скривившися так, що всі зареготалися…
— То ходи, я тебе проведу, — каже сотник.
Пішли до коршми. Козак висипав зараз жменю грошей на стіл шинкареві й звелів дати усього, чого забажає душа пана полковника.
Попрошені зараз повиходили й потягли на замок, де сподівалися багатої поживи. Остались козаки з сотником. Він тепер не глузував уже з їх непорадности, а подобрів геть.
Шинкарь поставив меду, вина та горілки. Козаки пили мало з цинових михайликів, за те сотникові підливали раз-у-раз, та припрошували його милость не гордувати щирим серцем бідних людей.
— То кажете, пане, що в замку весілля? А чиє як раз?
— Пан Овруцький жениться з дочкою мого пана Потоцького…
— То він ще такий молодий?
— Ха-ха-ха! Старий хрін, чуприну сажею мастить, а ще молодої жінки скортіло…
— Я ще зроду не бачив панського весілля. Я аж горю з цікавості, та, бач, боюся, щоб пани, побачивши такого голодранця, не посваволили та не сказали, чого доброго, й повісити…
— Чого тобі боятися, ти теж панський козак.
