Вийшли з свого схову, не зачиняючи дверей. Від того було трохи світла в сінях. Зійшли сходами вниз, пішли іншими сіньми, знову сходами напомацьки, знову темними сіньми, держачися стіни, аж поки не почули людського гамору й пішли в той бік. Надибали якісь двері. Через них пробивалося світло щілинами. Увійшли не відразу в якісь просторніші бічні сіни, шо вели до головного коридору. Там снувала служба. Як малий човен з незначної річки запливе в головне русло й попливе на бистрих хвилях могутньої ріки, так і наші козаки пішли сміливо між юрбу, змішалися з нею й пішли до головних сходів…
На самім порозі зачепив їх якийсь старий слуга й задержав сердито.
— Ви чого тут, хами?
— Не бачиш коліру ясновельможного пана Потоцького? — гукнув грізно Карпо, показуючи на свою шапку. — Ти пана мого зневажавш! — і штовхнув в груди лакея так, що той трохи не покотився з сходів…
Потім вони, не ждучи, вийшли скоро на подвір’я й замішалися між юрбою. Зараз стали удавати з себе п’яних, кричали, підспівували, не договорювали слів, стали обнімати та цілувати других, кого лише здибали… поки не заплентались під замковий мур недалеко брами й тут полягали та стали хропіти.
Було се під самою стражницею біля брами.
Коли на замковій башті вибила десята година, каштелян замку викликав старшого над замковим військом, звелів зачинити браму й поставяти на баштах варту, при чім подав йому гасло на той день. Карпо почув своїм бистрим вухом: „Гасло — Варшава, відзов — варта“. І Коли сторож пішов замикати браму, Карпо встав, замуркотів щось з просоння, хотів іти, покотився й упав під саме вікно сторожевої хати. Тут було темно. Він підвівся на руках до вікна й бачив, як сторож повісив ключ від брами над своєю постелею, а сам вийшов, щоб порозводити вартових на свої місця.
Того тільки й ждав Карпо. Він знову замуркотів, устав, почав співати, заточуватися, пішов знов між юрбу, знову завернув, і так поточився, що бебевхнув перед самими дверми сторожевого дому, та так сильно, що аж двері відчинилися. Тепер Карпо шепнув Остапові й той став муркотіти та заточуватися, поки не зблизився до Карпа й упав біля його.
— Прислони собою світло, — шепнув Карпо, щоб мене ніхто не бачив…
Остап устав на ноги й, коливаючися на одному місці, говорив щось сам до себе.
За той час Карпо, мов гадюка, переповз через поріг, схопив ключ з кілка, і вже знов був на дворі перед порогом.
— Уставай, товаришу… — говорив з п’яна Остап, — підем та вип’ємо ще по чарці… за здоров’я нашого ясноможного паа-на! еге-ж!
— А ось і шинок! — казав Карпо, показуючи на двері сторожки.
— Гей, шинкарко, чорнобрива, ще по чарці дай, а то зацілуємо — еге-ж! І, стоячи під дверима, стали у двійку виспівувати охриплими голосами:
— Шинкарочко, полтавочко…
— Еге-ж спить, клята, та хай їй всячина, ходім ось туди… — Остап митю зачинив двері вартового дому, а ключ вийняв з дверей і сховав. Тепер, держучись під боки та заточуючись, поплентались вони далі.
Таким способом вони добули ключа, зачинили двери й ніхто не догадався, що хто-небудь заходив до сторожової хатки.
На подвір’ї стали затихати крики п’яної служби. Усе поклалося, куди попало, й захропіло. Світла гасли. Чути ще було де-не-де крики на економії й по селу.
Стояла ясна зоряна ніч…
Тепер підкралися наші козаки під браму й тихенько відчинили настільки, що один чоловік протиснеться. Карпо став над ровом і в ту-ж мить озвався півень раз за разом тричі… То було козацьке гасло.
Тільки смерклося, вийшли Карпові сотні з балки, де полишали коней, прийшли лісом і засіли в комиші над ставом. Ждали умовленого знаку. Козацтво подалось до брами тихо, без гомону. Здавалося, що то душі замучених людей збираються на весілля свого ката, пана Овруцького.
— Гасло: Варшава, відзив: варта, — шепотів Карпо козакам. — По змозі не проливати крови, п’яних вязати мотузами…
Козаки відчинили браму на обидва крила й усипались туди, мов пшоно до мішка. В’язали п’яних, мов баранів. Карпо з кількома подався на башту. Вартовий куняв, спершись на свою галябарду. Почувши від Карпа гасло, куняв далі, бо й він трохи випив. Його теж зв’язали. Те саме зробили і з вартовими. Одна частина подалася на економію робити ту саму роботу. Лиш тих, що стояли постоєм по селу, не чіпали: тих то вже красноставчане самі почастують, як дізнаються, яких гостей має пан Овруцький.
— Тепер ходім, хлопці, на весілля, — говорив Карпо. З шаблею в руці пішов вперед. В палаті ще бенкетували. Музика грала завзято, а пани з гарними панями танцювали. Їм було безпечно за сими грубими мурами, що їх хлопські руки збудували…
Одна частина козаків кинулась по замкових покоях в’язати пяних панів.
Карпо штовхнув ногою двері до залі, де танцювали пани! Коли став на порозі, гукнув:
— На весілля приходимо, хоч непрохані. Ану-те, музики, заграйте й нам, сіромахам!
Усі, що тут були, задубіли від страху. Пані стали кричати та мліти. Усі збились в одну купу в куток зали, наче отара овець, коли вовк прокрадеться в кошару.
