— Панів брати живих на пута — жінок не чіпайте! В той мент почулися стріли з пістолів в сінях замку. Кілька панів, почувши галас і крики, вибігло до сіней з шаблями й пістолями. Між ними стояв з шаблею наголо й з пістолем в руці пан Овруцький. Він лаяв в біса гайдамаків.
— Не руште його, братчики! — гукав Карпо, біжучи прямо на нього. Побіч нього біг щосили Остап.
Пан Овруцький заскреготів зубами. Він догадався, що це ватажок і націлив на його пістоль. Прибіг Остап і в саму пору підбив шаблею руку пана Овруцького. Куля попала в стелю. Ну шию пана Овруцького впала петля. Він повалися на землю. Його зв’язали цупко. Пручання нічого не помогло. Було по всьому. Без проливу крови, без всяких заходів, без облоги — попав у руки козацтва сильний панський замок, якого не могла взяти жадна козацька ватага. Попався в руки козацьких местників гордий пан, споконвічний гнобитель козацького роду.
Козаки раділи.
— Ходім, хлопці, повечеряти, — може пани не з’їли ще всього! Панас Чабан з своєю сотнею буде сторожити вашу безпеку. Зачинити браму й поставити сторожу по баштах. Твоя сотня, Панасе, не сміє доторкнутися до михайлика. За се відповідаєте вашими головами. Ми дамо лад панам.
Пішли до великої залі. Тут в куточку сиділи налякані пані. Вони плакали й молилися.
Карпо Кожушенко сів на мягкенькій канапі й звелів привести перед себе пана Овруцького.
— Пізнаєш мене, пане Овруцький?
Пан Овруцький стояв перед ним з зв’язаними позаду руками. Він дививсь з погордою й злістю на козаків.
— Я тобі пригадаю, пане. Я, Карпо Кожушенко, колишній твій підданий. Моїх батьків звелів ти киями насмерть забити, а мене втопити, як щеня. Я забрав у тебе сина, але се не був ще край моєї помсти. Розплата послідує зараз.
Пан Овруцький здрігнув усім тілом. Він рванувся так, що аж посторонки на руках затріщали.
— Коли-б у мене не зв’язані руки, я-б тебе задушив руками.
— Хлопці! розв’яжіть його, а то ще скаже, що хам його боїться.
Розтяли мотуза. Овруцький не міг з дива отямитись, що з ним робиться.
— Віддай мені сина мого, я все тобі прощу, майно моє віддам…
— Чи бачив хто такого панського дурня? Ні прощення, ні твого майна я в тебе не прошу. Я кивну лиш пальцем, і зараз висітимеш, або на колу стремітимеш. Давно тобі се належиться, та я не таке для тебе придумав. І сина я тобі віддам, та ще й зараз. Остапе! Привітайся з твоїм рідним батьком! Бачиш, пане, як гарно я твого сина виховав! Він козак душею й тілом. Він в таборі твоїх ворогів…
Усі стояли здивовані. Пан Овруцький дивився здивованими очима на всіх, й, не довіряючи, придивлявся до Остапа.
В Остапа, зашуміло в голові. Йому нагадалося відразу щось давнє, дуже давнє, мов крізь сон, крізь мряку. Нагадалися йому дітячі літа, панські покої, роскоші. Йому вдавалося, що він тепер як раз прокинувся з якогось сну й не може ще отямитись.
З цієї задуми вирвав його чортівський сміх пана Овруцького. Такий сміх він колись давно чував і дуже його лякався.
— Ти брешеш, хаме, — кричав пап Овруцький, — ти так мене мучити хочеш, глузуєш з мене. Ти давно замучив мою дитину, а може, й з’їв її з помсти, бо ти гірш людоїда.
Карпо на ту зневагу а ні вусом не моргнув.
— Ану, поглянь за праве вухо тому козакові — що там побачиш? А може ти й не знаєш, що в твоєї дитини був червоний знак за правим вухом? Се те-ж пам’ятка по твоїх кровавих вчинках, коли твоя вагітна жінка налякалась проливаної тобою козацької крови… Ну, подивись, тоді, може, й не скажеш, що я брешу.
Пан Овруцький наблизився до Остапа, який стояв непорушно. Він подивився за праве вухо.
Відразу не той став. Його лице повеселішало, очі заблищали радістю…
— Справді! Боже мій, слава тобі! Станіславе, Стасю мій! Скільки я сліз виплакав за тобою, а тепер на старість мою вертаєшся до мене живий і здоровий! — Пан Овруцький розняв руки, щоб обняти Остапа.
Остап відступивсь.
Козаки дивились, що з того вийде.
Остап каже:
— Не брудни мене твоїми руками. На них ще не засохла невинна кров хрещеного народа, моїх братів. Чував я за тебе багато, почув я з твоїх уст недавно ще, як ти хвалився нищити народ безвинний, що тебе годував кривавою працею… Ти мені не батько, я тобі не син. Я козак, що заприсягся карати й нищити панів, до яких і ти належиш. Подякуй Богові, що я про те дізнався, а то тебе власною рукою зарізав би. Тепер годі, бо в мене твоя кров, — але я знати тебе не хочу — душогуба. — Ось де мій батько!
Остап підбіг до Карпа, присів біля нього на землі й став цілувати його руки…
Пан Овруцький не сподівався того. Він дивився на те божевільними очима.
— Мій син відрікається мене. Гайдамаку батьком зове та руки цілує — горе мені!
Пан Овруцький почервонів увесь, мов буряк, захитався й упав на землю неживий… Наступила довга мовчанка. Остап устав.
— Помоліться, братчики, зі мною за душу грішника. Сором такого батька мати, та все-ж то моя кров…
Остап став навколішки біля трупа й почав молитися, закривши долонями очі.
— Я тепер пан цього замку й майна, — гукнув Остап випрямившися. — Прикликати сюди маршалка цього замку, розв’язати всіх панів і привести сюди.
Козаки розбрелися.
