Я торгнув чоловіка за плече. «Ге?» - схарапудився той, відриваючи кухлика від спечених губ. - «Слава Йсусу!» -«Навіки слава на Його святій землиці!» - «Здалеку путь ваша?» - «З окраїнної Русі, що під Карпатами. Якщо чули».
- «Чув. Чи добра вода у вашій Тисі і Латориці?» - «Гріх на воду намовляти, але наша добріша за цю, святилася б». -«А сповідник Симеон з мукачівської обителі чи ще топче ряст?» - «Айно, лишень не так твердо, як переже. Ти, пане, де навчений нашої бесіди?» - «Латориця мені її нашептала, коли попід вербами плавав у мащеному глиною кошарчику...»
Зрадів я тим одноземцям несказанно. Нагодував їх вареною бараниною, погостив добрим вином, ще й у бесаги натоптав. А сам спрагло спивав їх розповідки, що оливою живили моє присушене серце.
«Що я годен дати тобі у віддарунок за добро? - звивався, як рута на вогні, дяк Олекса. - Хіба що свій ціпок. У цьому кленовому поплюванці застигли соки нашої землі. Буде тобі на підкріплення родової пам’яті. А схочеш - поведе туди, звідки привів сюди нас. Припровадить домів. Воно так: косиця найліпше цвіте там, де посіяна...»
Ми розпрощалися, і ходаки, поблагословивши мене, сірою низанкою рушили на Єрусалим. Розвірюхали вони порожнечу мого серця. Доти рідного, що надибував я тут, були тільки ріденькі журавлині ключі. З Мертвого моря потягував вітер сироко, що в’ялив серце й висушував кістки. Може, це й був той вітер, що приніс мене сюди? А палиця, що знає зворотню дорогу- вона сама липла до моєї долоні!
Наступного дня я згорнув верблюжу кошму і підрубав жердини, що тримали дах мого кількарічного дому. Я сторгувався з Фікретом, відпродавши йому ями-копалини, і з поклажею на двох верблюдах приліпився до першого ж каравану, що йшов на Туреччину. В Ефесі я швидко полагодив свої грошові клопоти. Встиг ще застати живим муллу Шабіба. Хоча саван для нього вже тримали напоготові. Я склав йому синівську подяку і попрощався назавжди. Висушені віком і хворобою губи ледь чутно шелеснули: «Що ж, іди, Фараде, куди веде серце. І я йду... Муку свою просіяв і сито повісив».
Більше ні з ким і ні з чим я не прощався. Лише підійшов перед смерком під оливковий сад, у якому жовтів грудкою рахат-лукуму Дорин дім. Щоб не збентежити її випадкового погляду, я загорнувся в старий халат. Прийшов, як дервіш, який нічого не просить. Я просто дякував самими очима за все, що вона колись дала мені: за теплу ніжність рук, за трепетну покору тіла, за красномовну маломовність, за оксамитну протяжність погляду, що обливав мене радісним спокоєм. Тепер я остерігався зустрітися з ним. Та вона б мене й не впізнала - вигорілого в спекотній Табі, жилавого, налитого роботою, заколюченого бородою і з колючою твердістю в очах.
«Доро, Доро, чужа облатко мого щербленого серця...»
Джемаль на той час полишив службу в султана і сповна віддався розбудові маєтку. Скупив довкруж ділянки і заклав на них винниці. Круглі, як дівочі груди, пагорби тяглися зеленими рядами. їх щедро напувало моє Нескупе джерело. Так його тепер називали. Виноград зрощували перевагом на сушку. Джемаль, чуючи, що я зібрався в Козацьку Країну, нараяв мені їхати не порожнем, а з ходовим крамом -ізюмом, урюком і халвою. Я розмислив, що й справді так буде безпечніше. Хоча тепер я міг спокійно видавати себе за мадяра.
Султан схвально поцінював опірність угрів австрійцям. Мукачівський Паланок довго залишався єдиною фортецею в Трансільванії, яку ще не засіли австрійці. До того ж її втримувала войовнича Олена Зріні, жона Імре Текелія, сама ходом із Хорватії. Черлені прапори не знімали з веж - як знак затятої стійкості. Більше двох років топталися під мурами австрійські лабанці і нічого не могли вдіяти, як ми колись під Білгородом. Султан тоді послав графині Олені подячний рескрипт-атнаме. А коли відступилася Польща й оборонці не мали що засипати в цівки мушкетів і гармат, і в фортеці почався недо'щ і розпач, управительку хитрістю схилили до перемовин, аби вона здала Паланок. А по тому замкнули з донькою в монастирі, звідки їх турки перепровадили на свій бік. А Мадярщину й Трансільванію віддали під оруцу Священної Римської імперії.
В тій колотнечі, сподівався я, моя парсуна цікавості не притягне. І не помилився. Вдало дістався морем до Криму, де виміняв Джемалів товар на рибу. Спорядив валку і, поки мажі тихим ходом скрипіли на захід сонця, я відлучився до Білгорода. Там віднайшов у цілості свій сховок під сосною і наздогнав своїх. Цінний пожиток було запечатано в одну з бочок, схожу на інші, наповнені соленою рибою. Лишень у цій я віз сіль чужих земель. Чи то пак «масло земне». Віз на свою землю...
Коли ми вийшли на гребінь карпатського перевалу, я спинив валку на тривкий перепочинок, а сам пішов шукати заповітну криницю, з якою прощався двадцять літ тому. І знайшов її, захряслу в гущавині. Я прорубав ліщинник і пив, пив із того кадоба, як крадений кінь. Аж поки в голові не заясніла притомність: невже я дома?!
