Ми плуганилися рінним спадом, а збоку гриміла майською повінню Латориця, неначе дражнила мене: от скільки дурної води, а ти роками зривав нігті в кров, аби пронюпати глибинну жилку, що відгонить нафтою і мертвячиною! Я пив ніздрями тужаву свіжість, молодий буковий настій і, сп’янілий, держався за кормигу, аби не зашпортатись. Сіролиці люди в сукняних лайбиках покрадьки виглядали з-поза кривобоких куч, а босі, нестрижені діти горобцями летіли нам навперейми. Я простягав їм табли халви, а вони шкрябали їх лепавими пальцями, боячись піднести до рота. Я впізнавав свій народ... народ, що не вірив ні окові, ні зубові. Так, я був дома. «Краю мій, краю, з тілом покраяним і омитим ропою...»
Коли ми порівнялися з Паланком, я піднявся знайомим прогоном (тепер він був брукований каменем) до псарні. Порожнє дворище залободилося, вітер торгав обдерті шопи. Зі сторожки вигулькнув сонний чоловічок. Повідав, що псів теперішній комендант не честує. Та й нащо їх, мури після облоги підрихтували - щур не продіється. Я запитав про Гречина. «За моєї помки такого не було. Розказували про одного химерника, що списував стіни вугликом. Але той давно пропав». — «Як пропав?» — «Того я вам не скажу. Одного рана застали його комору порожньою. Чи сам звітрився, прости Господи, чи кудись умкнули його нишком. Темниця - діло темне...»
Так і залишилася для мене кінцева Гречинова судьбина невідомістю. Дай йому, Господи, світлий прихисток у Твоїх засвітах. Може, він уже й там? Може, таки розгадав числовий закон, що провів його через стіну і підніс над часом і простором до сліпучого верху Істини? Я хочу в це вірити.
«А ви з котрих будете, пане?» - зазвідав мене сторож.
«Я не буду, я є. З тих, що й ви, вуйку. І такий же пан».
Я не застав живими ні Влени, ні Мордка. Жига поневірявся десь горами в шуканні нових барв. А Божий Симко впізнав мене і в сугемені каплиці. Поклав мені на плечі легкі, як крила горлиці, руки і задумливо сказав: «Ти потвердів, синашу».
«Це добре чи ні?»
«Як сказати. Млин бере тверде, а дає м’яке».
«А я про млин якраз і думаю. Хочу покласти його на заломі Латориці. Буде й загорода для повеней, і приступне мливо».
«Хіба тут доста для того води?»
«Води тут доста, отче, аби намолоти муки для всіх голодних».
«Мені любиться в тобі ця звага, але, крім води, потрібні ще й гроші».
«Я прийшов з грошима».
«Це добре, але ж ти, синашу, не роздаси голодним свої гроші?»
«Ні, не роздам, бо голодний не має не лишень віри, як ви казали, але й міри. Замість грошей їм краще дати реманент, замість муки - насіння».
«Це й жиди їм дають, а потому здирають сім шкур».
«Мені їх шкури ні до чого. Мені потрібні їх руки й голови».
«Навіщо?»
«На те, отче, аби вони не лишалися порожніми. Там, звідки я прийшов, кажуть: порожня рука - злодійська рука, порожня голова - майстерня диявола...»
Ще два літа ми купно помагали одне одному, Симко мені, а я йому. Він зберіг нотарську легітимацію на мій пай у будівництві доріг, яку справив для мене Мордко. За ці роки мені набігли добрі проценти. До того ж пайовикам нарізали наділи вздовж доріг, де вони могли відкривати свою комерцію. Я заклав декілька гостинних дворів, млинів, олійниць, сушарок і збиралень. Люди зносили сюди гриби, дички, ягоди, горіхи, мед. Тут це сушили, солили, пакували й провадили в багаті міста, аж до Пешта й Відня.
Я саджав сади й винниці, а коло них заводив пасіки. Мед - це солодке золото. Мед, як і вино, завжди має свою ціну. А наша карпатська бджола - чи не ліпша в світі. Блага, невибаглива й роботяща, як і наш чоловік. Виноградні чубуки мені везли з Токаю, з Молдови і навіть з Туреччини, де в мене лишилися кінці. За моїм вином посилали з Лемберга, Кийова і з Московії.
Купували чужі багатії, прощава скніла в нужді. Як і раніше, городський простолюд був полишений на Божу ласку й опіку. Рукомесний промисел ледве животів, копалень довкола ніяких. До середини зими люди з’їдали свої припаси, а далі мусили харч купувати, якось заробляти.
Вівсяний ощипок, крумплі й капуста - головна їжа. Цілий рік вони не виділи ні м’яса, ні яйця, хіба якусь децу молока. Ходили недокрівні, пожовклі, слабосилі. Зате скопом накидалися на них хитрі жиди-лихварі зі своїм повсюдним «гешефтом». Мало яка родина не втрапляла в їх тенета. Жиди захопили більше половини хлопських земель, орендували всі сіножаті, котрі перенаймали земледільцям. їм належало майже все тягло, вози й реманент. Вони так обплутали торговиці, що без їх посередництва не купиш і не продаси ні корову, ні свиню, ні садовину, ні домоткання.
Позики жиди давали щонайменше під тридцять процентів, а коли боржник фінансово занепадав, піднімали процентну струну. Аж поки той не ставав їх повним невільником, і тоді вони орудували його заробітком, життям і цілою його будучиною. Чоловік ставав вічним наймитом, не маючи до праці ні охоти, ні сил.
