З гіркотою придивлявся я до живоття своїх одноземців. Русини не навчали дітей, не лікувалися, єдиною журою насущною було - наповнити шлунок. Зате приблуци-лихварі своїм дітям наймали вчителів-бохерів, були вхожі в жандармські постерунки і ручкалися із суддями. Кланялися лише «горі», «долину» ж топтали немилосердно. А королівські наглядачі-штултріхтери заїздили сюди з Пешта хіба раз у півроку.
Я розумів, що цей стан треба зломити. Силою влади не вийде - лише силою грошей. І сам я це не подужаю. Потрібен купний вибух заповзятливості, охоти до діла. А його може спричинити лише свобода дії, інтерес, гроші. Тут треба було брати за всі віжки одразу і перти воза вперед. А стелити путь - грошима.
Я почав із позик. Давав їх рукастим і промітним людям, правлячи вдвічі менший процент, ніж жиди. Я силував гроші поденникам і тим, що скніли в нужді. Люди боялися грошей. Тоді я придумав давати позичку на вуличні громади.
Знаходив головатого чоловіка і рядив це через нього. Видавав гроші на огорожі, на скло для вікон, на дрівцята, на вдобрення городів. Люди відробляли це в моєму лісі, в садах, на рибниках. Урядники громад вели рахунок. Коли втяглися, почали просити підпору для дворових хазяйств. Я давав на купівлю кози чи поросяти, на плуг чи возик, на житло й матеріал для роблення, на насіння.
Позикова книга товстішала щодень. Люди брали з живим блиском в очах. Чоловік, який має, - інший чоловік. Такий хоче мати ще більше, а жити ліпше. Він - ґазда. Його це тішить, він устає рано й лягає пізно. Він починає поважати себе й собі подібних. Даючи, я знав, що не всі і не все повернуть. Ризик, утрата - це другі імена гендля. Але як порядкувати в порожній крамниці, як множити цінності, коли немає споживача? Ти викопай криницю, а жаба знайдеться. Даючи їм у борг, я давав собі.
Як я чинив, коли борги не вертали, не маючи чим, не вміючи заробити? Я викреслював у книзі той рядок і забував. Нічого ліпшого тут не придумати. Так і я, і вони мали полегкість, ми могли зноситися далі.
Мадярські урядники підсміювалися: «Кортить вам возькатися з цим бидлом? Із пса ніколи солонини не буде».
- «Разом із пшеницею і бур’янець поливають», -відмахувався я. Не буду ж похвалятися, що й сам із собачої буди. А «бидло», руський народ - дуже добрий у глибині душі, послухняний, слова дотримується і порядності не втрачає. Корінь зла його - в глибокім болоті, в яке його загнало чуже владування. Та досить нашому чоловікові протралити десь на чужину - він перший робітник, а у війську - ліпший вояк, найвитриваліший до тягот. Як кажуть, шовк зноситься - онучою не стане.
Я знав, що чиню. Знав, що коли ступити цим людям назустріч, вони теж переймуться поступом. А вода, зіткнувшись із водою, набирає силу. Хто міг знати про це ліпше, ніж я. Коли я вернувся в Мукачево, застав тут хіба якусь жменьку крамарів, ще менше розпорошених ремісників. Усе інше - біднота, що жила з клаптя ниви і корови, поденні наймити, жебраки. Даючи позики, я придивлявся до них. Надто до тих, котрі брати ухилялися. Ці люди ще якось давали собі раду, боялися грошової кабали. Таких людей я і визбирував, як насінне зерно в обмолоті. А передусім таких, що годувалися ремеслом. На них я і сперся в своїх намірах. Бо ремісник - то улюбленець Бога. Цю правду мені відкрили турчини, що привернули собі світ умілістю рук і твердою волею.
Я повернувся домів не приблудою-гендлярем, їх вистачало тут. Мені руки свербіли до живого діла, до роблення. Перше, з чого я почав - зібрав у корчмі для ближчого зазнайомства майстровитих городян. Назвав і себе майстром-криничарем і розповів, що заробив цим добрі статки і що готовий це продовжувати купно з ними на розріст нашого Мукачева.
